Розділ 14 ч. 2

***

– Чим будемо пригощати наших шановних гостей? – запитую у діточок, а вони знизують тендітними плечами.

Я вже все підготувала і навіть прибрала двічі – вчора і сьогодні. Вимила весь будинок, не залишивши і порошинки. Я просто… занадто схвильована, щоб всидіти на місці хоча б хвилину.

У мене купа їжі, і вся морозилка забита м'ясом, але невгамовні руки все одно тягнуться до борошна.

– А давайте зліпимо вареники гостям, як вам така ідея?

Малюкам все одно, вони за будь-яку забаганку. Але замість того, щоб покірно сидіти на кухні і допомагати мені, пустотливо бігають по будинку, створюючи навколо гамірну атмосферу.

Мені трохи соромно, що вони все ще у мене, але немає іншого вибору. Олеся так і не повернулася, від чого трохи неспокійно на душі.

– Хоч би не потрапила в неприємності, – нарікаю під ніс і намагаюся не вигадувати собі страшилки завчасно.

І одразу чую якийсь дивний гуркіт, але відмахуюся, знаючи, що у вітальні справжній Армагеддон.

Проте, з іграми потрібно зав'язувати:

– Мишко, не бігай по дому і залиш Марічку в спокої, скоро будемо їсти.

Відволікаю їх їжею, я якраз зліпила першу партію вареників з солодким сиром. З нашим місцевим, так би мовити – натуральний продукт!

Тиша в першу хвилину стає страшною до мурашок, а вже в наступну секунду волосся стає дибки від крику:

– Со-о-о-ня, го-о-о-сті!

Як, вже? Поспішно кидаю погляд на годинник і стогну, бо за приготуванням їжі я втратила рахунок часу.

У поспіху вибігаю, щоб привітати їх, але завмираю посеред вітальні. Блимаю як ненормальна, вважаючи, що спіймала глюк і переді мною зараз не стоїть подруга Міра. Навіть серце перестає битися на коротку секунду, а потім зривається, як гоночна автівка на трасі.

Але це точно Мирослава: висока, струнка, кароока брюнетка. Але одягнена не так, як я завжди звикла її бачити під суворим брючним стилем, одягатися в який подругу видресирувала свекруха. На ній мила бежева сукня довжиною до колін, а на ногах черевички.

Вона першою кидається до мене в обійми з задоволеним вигуком і сльозами на очах. Так і стоїмо в обіймах деякий час, адже не бачилися з нею бог знає скільки часу. Я все кликала її до мене, але їй то ніколи, то знову ніколи через роботу.

Емоції кружляють всередині і плутаються, радість тісно переплітається з тривогою, закручуючи нутрощі в твердий вузол. Але занепокоєння відсуваю подалі, залишаючи тільки радість від несподіваної зустрічі, яка потрібна мені зараз, як ковток свіжого повітря. Ну а навіть якщо вона і дізнається про мої проблеми – нічого страшного.

Балакаємо невимушено, але відчуваю, як мене охоплює суворим поглядом той самий чоловік, що стоїть осторонь. Здається, це Арсеньєв – її новий бос і за сумісництвом, як я розумію, коханий чоловік.

– Знайомся – це Соня, моя найкраща подруга з малих років, – представляє мене Міра, а він залишається виваженим і трохи холодним:

– Гліб Валерійович, – кидає сухо, за що Міра спопеляє його гнівом.

Чомусь порівнюю їх з Дорошиним. Гліб спокійний і врівноважений на вигляд, хоча такий же зверхній на перший погляд. Все нишпорить навколо очима, але хоча б не кривить губи і за це дякую.

Костюм, краватка, черевики – явно не в село їхав на відпочинок!

Але згадавши, з якою теплотою він по телефону говорив про Міру, мене відразу відпускає.

Та й що я, сліпа? Мируся дивиться на нього, як на власного супергероя: з гордістю і безмежним обожнюванням в очах. А він... у мене мурашки по шкірі від того, яким відверто палким поглядом чоловік пестить Міру щоразу, як тільки вона відвертається. І ревно коситься на мене, коли Мирослава сміється або посміхається, ніби я його конкурент за увагу коханої жінки. Це так надихає, що я просто видихаю.

І тут мене просто збиває з ніг новина. Міра радісно кричить, що нарешті розлучилася з Сашком – її колишнім чоловіком. Пам'ятаю з нещодавньої розмови з подругою, що Олександр Краєвський відмовлявся розлучатися і все тягнув гуму, як і чомусь намагався повернути Міру собі назад. Ну, це не дивно, адже Міра внесла чимало користі в їх спільну мережу лікарень, а в підсумку Сашко відібрав у неї все, ніби й не бачив ніякої заслуги за багато років наполегливої роботи. Дурень!

І ми знову стрибаємо як дві ненормальні, а діти тільки раді хоч якомусь галасу.

З легким занепокоєнням, що піднялося на серці, пояснюю, що дітки тут не надовго, і при цьому не відриваю погляду від Гліба. Не можу зрозуміти, що там плескається, чи він згоден, чи мені терміново шукати вихід з ситуації, але Міра згладжує і цей гострий кут, кажучи за чоловіка, що він не проти.

У мене відразу летить стріла докору, а в Мирославу – примирливий і лагідний погляд. Вони мені здаються милими і гармонійними, що не стримуюся від підколу:

– Так вам потрібна одна кімната, чи дві?