Розділ 13 ч. 2

Софія

– Я допомагаю Соні!

– Ні, я!

Дитячий галас заповнює тишу як на кухні, так і в моїй пораненій душі, відволікаючи від проблем, що висять над головою грозовою хмарою.

Мишко і Марійка – п'ятирічні дітлахи сусідської дівчинки, що живе через дорогу. Я випадково потоваришувала з нею три роки тому. Вона переїхала сюди в двадцять три роки через безвихідне становище, і мені стало шкода дівчинку з двома малятами на руках.

З яскравим переляком в очах і розгубленістю, я побачила в ній себе, з однією лише різницею – на моїх плечах не було дітей.

І з тих пір я час від часу забираю малечу до себе, поки Олеся їздить у місто, бо хапається за будь-яку роботу. Ну а мені навіть в кайф доглядати за невгамовними буревіями, які осяюють все навколо своїм яскравим світлом.

– Ти справді можеш забрати їх з ночівлею? – їй соромно, що аж пальці заламує. – Якщо чесно, я навіть не знаю, чи повернуся до ранку. Агентство скинуло мені фото і там не будинок, а смітник, за який ніхто інший братися не хоче. Напевно, у дітлахів багатіїв була вечірка і тепер необхідно в терміновому порядку замести сліди. Роботи справді багато, але і оплата гідна. А малечі потрібні комбінезони на зиму і взуття, зі старого вони вже виросли.

Вона зітхає, кидаючи на близнюків сумний материнський погляд.

Сидить переді мною з таким трагічним виглядом, ніби вибачається переді мною за своє існування в цьому світі. Худа, тендітна на вигляд, життя явно переборщило з випробуваннями дівчини на міцність. Світле волосся зібране абияк, бо часу на себе немає. Одягається простенько, майже бідно, як на мене, але зате завжди охайна. Взуття стоптане, а на джинсах дірки і не тому, що це модна одежа, а тому, що стерлися від постійного носіння. Все найкраще у неї в першу чергу йде дітям, а про себе думає вже потім.

Вона м'яка і поступлива, вічно з усім погоджується і не влаштовує скандалів, тому життя і топче кожного разу. Навіть батька дітей якщо і згадує, то не окроплює брудом недоумка, а виправдання йому знаходить, козлу такому. Якщо одного разу дізнаюся, хто він, то особисто поїду і вдарю між ніг, щоб не розмножувався більше!

Не подобається мені, що Леся працює в клінінгу, ламаючи там спину і здоров'я, бо дихає хімією, але мовчу. Тому що... напевно, скоро і мені доведеться проситися до неї в помічниці від безвиході.

Минув тиждень після ультиматуму колекторів, а гостей більше, звичайно, не було. Мало реклами і поганий зв'язок працюють проти мене.

Думки про проблеми відразу штовхаю в найдальший куток розуму, посміхаюся Олесі так широко і відкрито, немов клоун у цирку. А її дітьми нахабно прикриваюся, щоб у думки не вривався один нестерпний чоловік у краватці, який залишив мені на прощання тисячу баксів і купу плутанини в голові.

Як я могла не впізнати чоловіка, з яким пристрасно зрадила Ігорю? І смішно, і соромно, але вже назад плівку не відмотаєш. А коли з його рота випала пропозиція про купівлю моєї Сонячної долини, то й зовсім розум затьмарився. Я не була морально готова з однієї прірви стрибати відразу в іншу.

Чесно, першим бажанням було кинути його нахабну милостиню у вигляді грошей у камін, але розум переміг. Відразу погасила ними відсотки і видихнула від відчуття, що хоча б показала видимість того, що в мене є гроші.

Але сам мужчина, як би сильно я не лаяла його у себе в голові, засів там, як кліщ – вже не витягнути без наслідків.

Багато разів думала над його словами про продаж і щоразу в душі піднімалася висока хвиля протесту. Це мій готель, і навіть якщо він піде на дно, тоді...

Не хочу зараз про це думати, хитаю головою і повертаюся думками до сьогодення.

– Звичайно, я впевнена. У мене, як бачиш, все одно гостей немає, а так хоч близнюки не дадуть занудьгувати.

Ні вона, ні навіть Степан Григорович не знають, що я на межі банкрутства і без п'яти хвилин безхатько. Навіщо їм мої проблеми, коли своїх вище даху.

Я навіть подрузі Мірі, з якою ділилася всім і завжди, нічого не сказала. На жаль, в її житті теж настала чорна смуга: чоловік зрадив і вигнав без копійки, як і мене свого часу Ігор, ніби по одному підручнику вчилися.

Тільки, судячи з нещодавньої розмови з нею, у Мирослави є захисник і мені спокійніше від думки, що хоча б подруга не стоїть на хиткому ґрунті. Ну а я... та що, хіба вперше по вуха в проблемах?! Справлюся. Напевно...

– Мені справді ніяково. Грошей ти не береш, допомоги не просиш і від пропонованої відмовляєшся. Що з тобою робити?