Розділ 13 ч. 1

Розділ 13

Що дивно, вона не злиться і не дорікає мені. Хоча явно усвідомлює, що я того дня скористався нею, переслідуючи погані цілі. Але що і кому вона хотіла довести, зрадивши зі мною?

– Зрозуміло, – раптом сміється крізь гіркі сльози і додає з розумінням справи: – ти хотів нашкодити Волкову, і я не звинувачую тебе. Я теж вибрала тебе егоїстично, нехай і не знала, хто переді мною, але дуже хотіла наростити роги чоловікові.

– Навіщо? – кидаю сухо, стаючи жорстоким в ту ж секунду.

Соня каже, перш ніж мене подумки кидає в погані спогади, що вже нависли над головою грозовою хмарою:

– Навіщо, – повторює з посмішкою, за якою ховається пекельний біль. – Тому що він зраджував мені і збирався це робити далі, якби я закрила на зраду очі. Я справді кохала Ігоря, не через гроші чи становище його родини в суспільстві. Але для нього я була лише слухняною, гарною обгорткою, яку не соромно показувати на людях. Але не настільки цінною, щоб кохати і зберігати вірність до кінця життя.

Відчай у голосі був настільки очевидним, що у мене грудка встала в горлі. І замість того, щоб подумки засуджувати Волкова, всередині мене розливається огида до самого себе.

Неприємне відчуття, смердюче до нудоти і слизьке, як слиз. Але воно повзе по венах і отруює мені кров. 

Я не кращий за Волкова – цинічно скористався Сонею в своїх інтересах, хоча бачив, що в той день вона була зруйнована в емоційному плані. Повівся на свої бажання і поставив їх понад усе інше.

Зрештою, я теж випробував, яка на смак зрада від коханої людини. Тож розумію Соню, як ніхто.

– Мені шкода, – скрегочу, але відкашлююся, щоб голос став впевненим: – Якщо тобі стане легше, то вранці я зрозумів, що зробив помилку і ти не стала в результаті моїм важелем помсти.

Вона посміхається мені з часткою трагізму, але з маскою байдужості на обличчі, яку мені хочеться зірвати і викинути через вікно.

– Що ж, Марк Вікторович Дорошин, а чого ви тепер від мене хочете? – знову в гру включилася горда Соня, від вигляду якої у мене аж дух перехопило.

Дивитися на неї рішучу і непохитну – одне задоволення. Ось тільки арсенал її зброї на цьому і закінчується. На жаль.

– Оскільки тепер ти знаєш, що я девелопер не гірший за Волкова, пропоную чесну угоду. Продай мені...

– Чесну угоду? – регоче на межі істерики, не дозволивши мені договорити. – Що, мою еко-ферму тобі продати? Щоб, що? Побудувати на її місці той самий п'ятизірковий готель, про який йшла мова три дні тому?

– Соня, давай ти охолонеш і...

 –  Трупи в морзі нехай охолоджуються, Марк! – кричить як ненормальна і підхоплюється з ліжка.

Підходить занадто близько, що аж грудьми моїми торкається і всі слова застрягають камінцем у горлі. Чую, як швидко б'ється її серце, але і моє не відстає, ніби обидва біжать марафон, від якого залежить життя.

– Так, я в боргах і колектори наступають на п'яти. Але моя Сонячна долина не стане розмінною монетою ні в чиїх руках! Я вклала в неї купу сил і душу не для того, щоб приїхав нахаба в краватці і помахом руки закатав тут все під шаром бетону.

– Ні, ти не розумієш. Я хочу...

– А я хочу, Марку Вікторовичу, щоб ви прямо зараз забралися з мого будинку, поки я не нацькувала на вас козла Степана. І, будьте певні, він виконує команди не гірше за вівчарку.

Вона тикає пальцем на відстані мені в проміжок між ногами і додає з отруйною посмішкою:

– Якщо вам цінний цей орган, то раджу поквапитися.

– Соня! – гарчу, але вона вже злісна, як дика кішка.

Випустила кігті і погляд занадто скляний, що об нього тільки битися головою, як об глуху стіну. Не зрозуміє і не почує мене прямо зараз. Уперта господиня!

Але мене це, чорт забирай, заводить до такої міри, що аж ниє в промежині. Ніхто ще так нахабно не кидав мені виклик і від цього кров кипить у жилах, як чайник, який забули вимкнути.

– Добре, я поїду, – кажу заспокійливо, щоб не провокувати її сильніше. Та й себе теж. – Але раджу тобі спокійно подумати над моїми словами. Якщо що, номер мого телефону можеш знайти на сайті компанії. Представся, як Сонячна господиня, щоб я випадково не відсіяв твій дзвінок.

Не маю при собі візитівки, та й боюся, що вона розірве її на дрібні шматочки в люті. А якщо спробую зберегти свій номер в її телефоні – неодмінно видалить.

– Ніколи і нізащо я не буду дзвонити тобі! – шипить гнівно, але зараз за неї кажуть виключно емоції.

Йду з тяжким серцем, бо іншого варіанту немає. Внизу на комоді залишаю гроші за проживання в надії, що вперта дівчина не спалить їх пізніше в каміні, розцінивши як ляпас.

Покидаючи село, відчайдушно ниє на серці від думки, що більше не зустрінуся з Сонею, від чого стає якось аж надто гірко в роті.

– Твердолоба дівчина! – лаю її, стукаючи долонею по керму. – Якщо твою ферму куплю не я, чи готова ти попрощатися з нею назавжди?!

Але подумки вмовляю зв'язатися зі мною, навіть якщо просто подзвонить посваритися.

– У такому випадку, хоча б, – посміхаюся від думок, як останній дурень, – ти звикнеш до мене і перестанеш випускати голки.