Розділ 9 ч. 2

Тікаю з кухні поспішно і вриваюся до себе. Перериваю шафку, знаходжу спортивний костюм, який колись купувала для Степана Григоровича. Він вліз тільки в штани і то до половини. Не розрахувала з розміром.

Але Марку, ймовірно, буде в самий раз. Не йду відразу, дихаю свіжістю в кімнаті, бо на кухні занадто важке повітря. А в мені так і булькають емоції, штовхаючи на гріховні думки.

Охолонувши і заспокоївшись, виходжу до нього, відразу даю в руки одяг, щоб хоч трохи прикрився. Дідько!

– Переодягнися в це, нема чого мені тут безкоштовне шоу влаштовувати. Поки я не… – прикушую язика, але Марк уже все почув.

Підкрадається ззаду і шепоче над вухом:

– Поки ти не… що? – ох цей збудливий шепіт…

Поки я не накоїла дурниць! Але у відповідь лише кидаю в нього докори. Втікаю подалі від чоловіка і від його солодкого запаху, що п'янить розум сильніше за ігристе. Доводиться повернутися до стільниці, але жар, що раніше розтікся по судинах, спалахнув з новою силою.

Дихаю уривками, а краєм ока помічаю, як Марк зі скепсисом розглядає спортивний костюм.

– Ти справді вважаєш, що в цьому мені буде краще? – так і натякає на голий торс, але я більше не купуюся на цей трюк.

– Ну, вибач, не з модного магазину і коштує він майже три копійки. Зате практичний і якщо забрудниться, то не шкода.

– Ну добре, як скажеш.

– Гей! – кричу в паніці, ледь його рука торкається паска на штанях. – У своїй кімнаті переодягнися!

–  Ой, та що ти там не бачила… – цокає язиком, але йде з гучним зітханням.

– Та як би… я там нічого не бачила! – волаю йому вслід, а відповіддю мені стає тихе:

– А кажуть, що у жінок пам'ять хороша.

Якась маячня! Але зітхаю і, обмахнувшись долонею, повертаюся до тіста. Поки Марк відсутній, миттю заспокоююся і встигаю розкачати кілька кружечків, але ледь він знову з'являється на кухні... То так і зависаю з качалкою в руках.

Тільки не реготати! Не реготати! Ай, та, до біса!

Зриваюся в дикий сміх аж до сліз. Погляд каламутний, але помічаю, як Марк схрещує руки на грудях і без того вузька, коротка кофта натягується на ньому, що ледь по швах не тріскає.

– Я так розумію, костюм призначався підлітку? – хмикає, вказуючи на штани, які йому трохи нижче коліна, і короткі рукави кофти.

Ну, правда, в такому вбранні він здається місцевим дурником, але ж бачу в цій красі його тільки я!

– Вибач… – стогну крізь сміх і сльози, намагаючись взяти себе в руки. – Я думала, тобі буде якраз…

– Будемо вважати, що так і є, – спокійно констатує, сідаючи за стіл. – Досить реготати, нумо робити пельмені.

Не можу припинити, в голові так і снує думка, що Марк вкрав штани у дев'ятикласника! Але, чорт забирай, навіть у цьому безглуздому вбранні він виглядає надто чарівно. Від зворушення стискає в грудях, але одразу ж стримую себе. Зберися! А то ти зараз ще почнеш закохуватися в нього тупо через кофту довжиною до пупка.

Нарешті, ставлю перед ним чашу з фаршем, покірно підключаючи до благої справи. Але Марк дивиться на неї так, ніби всередині загадка з позначкою: розгадай або помри.

Кладу вже підготовлене тісто і сідаю поруч.

– Береш кружечок, – коментую для нього свої дії, просто щоб зняти власне напруження. – Кладеш в нього фарш. А потім ось так ліпиш.

– Ага. Звучить досить просто.

Бере кружечок тіста і мне його якось надто обережно, як крихку вазу вартістю в мільйон.

Поки він потіє над пельменем, я раптом перестаю помічати безглуздий костюм, адже увагу привертають довгі пальці, впевнені рухи і досить цікавий вираз обличчя. Немов Марку вперше дали відчути щось просте, але тепле і затишне. Домашнє.

– Ну як? – питаю з цікавістю, поки Марк старанно заліплює краї.

– Відчуваю себе, як на виробничій практиці, – бурчить, поки демонструє мені свою першу спробу.