Розділ 7 ч. 2

Такий величезний, що бідолаха навіть скручується. У сорочці та з краваткою, яку він чомусь одягнув, Марк здається тут зайвим. Неприродним, як згенерована картинка ШІ. Як збій у злагодженій системі.

Але все ж витягує руку, а коза з цікавістю тягне писок до його краватки, просто щоб понюхати. Ще б пак, коли в її хліву знову буде пахнути парфумами Пако Карабан?

Злякавшись, що Марта погризе його краватку, Марк відразу відскакує з нервовим криком, як кіт від огірка. А мені під рукою тільки телефону не вистачає і тік-ток, такий кадр пропав!

— Вона мало не вкусила мене! — слова нервовим відлунням розлітаються по хліву.

— Ох, бідолаха, — посміхаюся і додаю заспокійливо: — Марта просто понюхати хотіла, ти для неї нова людина, прояви терпіння.

Зізнатися, я чекала, що Марк здається і втече ще до того, як ми увійдемо в хлів. Але він, кивнувши, вперто знову сідає, як ніби не хоче програти і йому байдуже, в якій справі. Завзятий!

І вже в наступну секунду із захопленням спостерігаю, як він, відкинувши упередження, засукує рукави, навіть тре пальці, немов зігріває їх перед тим, як доторкнеться до вим’я.

І, нарешті, знову тягнеться до Марти рукою, але все робить неправильно. Підходжу ближче і схиляюся до чоловіка, щоб правильно розмістити обидві його долоні і допомогти, як раптом все летить за секунду до біса.

Коза, зрадниця, смикається, від чого Марк зривається, поспішно відступає назад, а я не встигаю відскочити і в результаті опиняюся прямісінько в руках у чоловіка.

Серце завмирає в ту ж мить, а потім стукає надто шалено, до потемніння перед очима. Ми так близько один до одного, що відчуваю на щоці його гаряче дихання, але сама не дихаю. Зате чую, як чоловік нервово ковтає слину, і тремчу в його руках, як механічна іграшка.

— Ти в порядку? — хмурить брови, але голос, боже!

Мене б'є сильніше, ніж струм. Ніжний, з краплею тривоги і хрипкими нотками. Марк тримає мене, щоб я не впала, і я хапаюся обома долонями за його сорочку, як за рятівне коло посеред океану. Хоча мені страшно, але піднімаю погляд і занурююся в колір очей, в яких повільно тане молочний шоколад.

Очі занадто відкриті і пристрасні, до помутніння розуму. Марк дивиться на мене не як на фермерку-знущальницю, а як на жінку. Вродливу і чарівну. Єдину, яка здатна достукатися до його душі.

— Я... в порядку, — видихаю і не розумію, чому голос раптом став хрипким.

— Соня... — зривається з його губ так ніжно і різко, що мимоволі б'є по спогадах. — Мені здається, чи твоя коза… ревнує?

Не дав мені хвилини насолодитися моментом, вона бекає прямо біля наших ніг, вимогливо стукаючи копитом. Ревнує? Але кого до кого?

Не витримуємо обидва і сміємося, але іскра, що пробігла між нами раніше, так і залишається висіти в повітрі, що аж дихати складно.

Не думала я, що Марк може бути настільки небезпечно звабливим. І, що гірше – я зовсім не проти опинитися в його руках. Інакше чому досі ми стоїмо в обіймах, як закохана пара?

Першою звільняюся з теплих обіймів, та й Марк з ввічливим кашлянням відходить до Марти.

Мені ніяково, що аж щоки горять і, не знайшовши нічого кращого, хапаю відро. Трохи незграбно через спітнілі долоні, ледь вдається утримати його і все це під пронизливим до кісток поглядом Марка.

Підходжу до нього, але тупцюю на місці, не знаючи, куди себе подіти. Нервую, ніби це я вперше бачу козу і збираюся її доїти.

— Давай... — голос зірвався, прочищаю горло і вдаряю себе уявним ляпасом. — Разом.

Погана була ідея! Я думала, мене це відволіче, а в підсумку...

Схиляємося одночасно, і Марк зачіпає мене плечем, але відразу другою рукою притримує за талію, щоб я не впала або не втратила рівновагу.

Першою кладу руки на вим'я, я занадто напружена і зосереджена, але коли Марк накриває своїми долонями мої, то розгублююся в просторі. Серце через його близькість стукає дзвінко, віддаючись у вухах барабанним боєм.

Доїмо Марту майже одночасно, але, хоч убий, не бачу перед собою нічого — картинка пливе перед очима.

— Це... — лунає над вухом, зачіпаючи всі мої нервові закінчення, — досить кумедне заняття.