Розділ 7 ч. 1

Розділ 7

— То заплати, — тисну руки в боки з грізним виглядом, хоча всередині вже ледь не вибухаю від божевілля.

Стільки розгубленості і благання про пощаду я давно не бачила. І Марк зараз, як адвент-календар — кожен день щось нове для себе відкриватиму в ньому.

— Та ну не можу я, — буркоче від несправедливості і айфоном крутить у повітрі. — Знайди мені зарядку і будуть тобі гроші.

— Марку, будемо вже без Вікторовича, немає тут ніде зарядки, змирися і йди доїти козу.

Поки він повільно перетравлює цінну вказівку, підходжу до нього і підсолоджую момент:

— Я в тебе вірю, ти впораєшся! — плескаю по плечу, як давнього приятеля перед важливим стартапом.

І тікаю, поки ще можу стримувати в собі сміх. Але хіба я можу пропустити шоу? Ні!

У коридорі погляд сам опускається на чисті калоші, призначені для гостей, які відкриті для «спілкування» з тваринами на моїй міні-фермі. Шкода стає столичного розбишаки і його брендові черевики, тому хапаю калоші і йду одразу до Марка. А він так і стоїть на одному місці, як загублений турист посеред сафарі: руки в кишенях штанів, спина пряма, а на обличчі суцільне розчарування.

— Тримай, — простягаю йому взуття.

Скривляє пику, поки вивчає калоші, але коли піднімає на мене погляд, повний здивування... У мене складається враження, що я підсунула йому гранату.

— Це... що? — ну, серйозно?

Закочую очі аж до місяця:

— Взуття, Марку. На ноги одягається, — невинно пояснюю, а він уже ледь не спалює мене поглядом, як інквізитор відьму.

— Не роби з мене дурня, — відмахується, — у мене є взуття, навіщо мені ці калоші?

Вказує на модні черевики, які вчора пережили не найкращі часи. І я мовчки дивлюся на туфлі відомого бренду, подумки наспівуючи їм похоронний марш.

— Марку, — починаю повільно, щоб до нього дійшло, — нагадати, як вчора вступив ними в... — не дає договорити:

— Гаразд, — здається, забирає у мене калоші двома пальцями, ніби жабу бере.

Перевзувається і, поки задумливо розглядає ноги, забираю його черевики в будинок, подалі від гріха.

До хліву Марк підходить нерішуче, все ще з часткою скепсису і явного збентеження. А я вже в передчутті веселощів подумки тру ручки.

Шляхетно, як швейцар, відкриваю перед гостем двері і на нас одразу витріщаються чотири пари очей. Марк кривиться, запахи тут, звичайно, не для міської ніжної душі, але все ж і не так погано, як могло б бути. Я вчасно за ними прибираю!

— Он ту треба подоїти? — уточнює, немов все ще хоче почути від мене, що я пожартувала.

Козел Степан на нахабну заяву Марка явно насторожився, он як очі видупив, ніби вже задумав штовхнути міського індика просто між ніг.

— Хм, — роблю розумний вигляд, намагаючись вкотре за ранок не зареготати. — Якщо ти вирішиш подоїти козла, то максимум, що отримаєш — це кілька крапель. І явно не того, що потрібно.

Я максимально спокійна і ввічлива, навіть вказую Марку, де стоїть моя мила кізка Марта — з іншого боку від нього.

Озирнувшись, Марк розглядає козу, потім козла і просто хитає головою. Не бачить різниці, але й не сперечається. Не лається, що дивно, і навіть не грубіянить. Якось... не до добра!

Бачу, як козел Степан вже ледь не ричить, відчуваючи конкурента або ще щось гірше. Копитом б'є і, клянуся, у Марка зараз все життя перед очима промайнуло, он який блідий, ще й у інший бік смикнувся. А може і подумки заповіт склав.

— Степане! — гримаю на нього, а то зовсім вже збожеволів останнім часом. — Хочеш, щоб на м'ясо тебе віддала?

Не хоче, затикається і відступає назад, майже зливаючись із текстурами хліву.

Але він тут не єдиний, хто не хоче приймати гірку долю:

— Соню... — лунає над головою тихий, але твердий голос. — Я на це не підписувався.

Гамселить ногою відро, ніби злість на ньому виміщає. Воно брязкає і падає, але не зникає, як і вся ситуація, що склалася.

Ні, мій дорогий Марку Вікторовичу. Хотіли бурхливих веселощів? Отримайте!

— Працюй, Марку, — плескаю його по плечу, а другою рукою тицяю в спину, підштовхуючи до кози.

І він підходить, а на обличчі величезними літерами мерехтить: «я справді збираюся її доїти?».

Що кумедно, навіть без моєї підказки знаходить низький стільчик у кутку і безглуздо сідає на нього біля Марти.