Розділ 7

Розділ 7

— То заплати, — тисну руки в боки з грізним виглядом, хоча всередині вже ледь не вибухаю від божевілля.

Стільки розгубленості і благання про пощаду я давно не бачила. І Марк зараз, як адвент-календар — кожен день щось нове для себе відкриватиму в ньому.

— Та ну не можу я, — буркоче від несправедливості і айфоном крутить у повітрі. — Знайди мені зарядку і будуть тобі гроші.

— Марку, будемо вже без Вікторовича, немає тут ніде зарядки, змирися і йди доїти козу.

Поки він повільно перетравлює цінну вказівку, підходжу до нього і підсолоджую момент:

— Я в тебе вірю, ти впораєшся! — плескаю по плечу, як давнього приятеля перед важливим стартапом.

І тікаю, поки ще можу стримувати в собі сміх. Але хіба я можу пропустити шоу? Ні!

У коридорі погляд сам опускається на чисті калоші, призначені для гостей, які відкриті для «спілкування» з тваринами на моїй міні-фермі. Шкода стає столичного розбишаки і його брендові черевики, тому хапаю калоші і йду одразу до Марка. А він так і стоїть на одному місці, як загублений турист посеред сафарі: руки в кишенях штанів, спина пряма, а на обличчі суцільне розчарування.

— Тримай, — простягаю йому взуття.

Скривляє пику, поки вивчає калоші, але коли піднімає на мене погляд, повний здивування... У мене складається враження, що я підсунула йому гранату.

— Це... що? — ну, серйозно?

Закочую очі аж до місяця:

— Взуття, Марку. На ноги одягається, — невинно пояснюю, а він уже ледь не спалює мене поглядом, як інквізитор відьму.

— Не роби з мене дурня, — відмахується, — у мене є взуття, навіщо мені ці калоші?

Вказує на модні черевики, які вчора пережили не найкращі часи. І я мовчки дивлюся на туфлі відомого бренду, подумки наспівуючи їм похоронний марш.

— Марку, — починаю повільно, щоб до нього дійшло, — нагадати, як вчора вступив ними в... — не дає договорити:

— Гаразд, — здається, забирає у мене калоші двома пальцями, ніби жабу бере.

Перевзувається і, поки задумливо розглядає ноги, забираю його черевики в будинок, подалі від гріха.

До хліву Марк підходить нерішуче, все ще з часткою скепсису і явного збентеження. А я вже в передчутті веселощів подумки тру ручки.

Шляхетно, як швейцар, відкриваю перед гостем двері і на нас одразу витріщаються чотири пари очей. Марк кривиться, запахи тут, звичайно, не для міської ніжної душі, але все ж і не так погано, як могло б бути. Я вчасно за ними прибираю!

— Он ту треба подоїти? — уточнює, немов все ще хоче почути від мене, що я пожартувала.

Козел Степан на нахабну заяву Марка явно насторожився, он як очі видупив, ніби вже задумав штовхнути міського індика просто між ніг.

— Хм, — роблю розумний вигляд, намагаючись вкотре за ранок не зареготати. — Якщо ти вирішиш подоїти козла, то максимум, що отримаєш — це кілька крапель. І явно не того, що потрібно.

Я максимально спокійна і ввічлива, навіть вказую Марку, де стоїть моя мила кізка Марта — з іншого боку від нього.

Озирнувшись, Марк розглядає козу, потім козла і просто хитає головою. Не бачить різниці, але й не сперечається. Не лається, що дивно, і навіть не грубіянить. Якось... не до добра!

Бачу, як козел Степан вже ледь не ричить, відчуваючи конкурента або ще щось гірше. Копитом б'є і, клянуся, у Марка зараз все життя перед очима промайнуло, он який блідий, ще й у інший бік смикнувся. А може і подумки заповіт склав.

— Степане! — гримаю на нього, а то зовсім вже збожеволів останнім часом. — Хочеш, щоб на м'ясо тебе віддала?

Не хоче, затикається і відступає назад, майже зливаючись із текстурами хліву.

Але він тут не єдиний, хто не хоче приймати гірку долю:

— Соню... — лунає над головою тихий, але твердий голос. — Я на це не підписувався.

Гамселить ногою відро, ніби злість на ньому виміщає. Воно брязкає і падає, але не зникає, як і вся ситуація, що склалася.

Ні, мій дорогий Марку Вікторовичу. Хотіли бурхливих веселощів? Отримайте!

— Працюй, Марку, — плескаю його по плечу, а другою рукою тицяю в спину, підштовхуючи до кози.

І він підходить, а на обличчі величезними літерами мерехтить: «я справді збираюся її доїти?».

Що кумедно, навіть без моєї підказки знаходить низький стільчик у кутку і безглуздо сідає на нього біля Марти.

Такий величезний, що бідолаха навіть скручується. У сорочці та з краваткою, яку він чомусь одягнув, Марк здається тут зайвим. Неприродним, як згенерована картинка ШІ. Як збій у злагодженій системі.

Але все ж витягує руку, а коза з цікавістю тягне писок до його краватки, просто щоб понюхати. Ще б пак, коли в її сараї знову буде пахнути парфумами Пако Рабан?

Злякавшись, що Марта погризе його краватку, Марк відразу відскакує з нервовим криком, як кіт від огірка. А мені під рукою тільки телефону не вистачає і тік-ток, такий кадр пропав!

— Вона мало не вкусила мене! — слова нервовим відлунням розлітаються по хліву.

— Ох, бідолаха, — посміхаюся і додаю заспокійливо: — Марта просто понюхати хотіла, ти для неї нова людина, прояви терпіння.

Зізнатися, я чекала, що Марк здається і втече ще до того, як ми увійдемо в хлів. Але він, кивнувши, вперто знову сідає, як ніби не хоче програти і йому байдуже, в якій справі. Завзятий!

І вже в наступну секунду із захопленням спостерігаю, як він, відкинувши упередження, засукує рукави, навіть тре пальці, немов зігріває їх перед тим, як доторкнеться до вим’я.

І, нарешті, знову тягнеться до Марти рукою, але все робить неправильно. Підходжу ближче і схиляюся до чоловіка, щоб правильно розмістити обидві його долоні і допомогти, як раптом все летить за секунду до біса.

Коза, зрадниця, смикається, від чого Марк зривається, поспішно відступає назад, а я не встигаю відскочити і в результаті опиняюся прямісінько в руках у чоловіка.

Серце завмирає в ту ж мить, а потім стукає надто шалено, до потемніння перед очима. Ми так близько один до одного, що відчуваю на щоці його