Розділ 6 ч. 1

Розділ 6

— Ти збожеволіла? — тепер я тикаю пальцем у курку, а вона, відчуваючи біду, поспішно кидається в протилежний кут. — Я тебе на суп відправлю, зміюка ти мала!

У мене з нею розмова коротка — хапаю її і виштовхую через вікно, не переймаючись за нахабну тварину. Але коли повністю оглядаю кімнату і ліжко...

Дикий сміх розноситься луною по спальні, і я ніяк не можу себе вгамувати. Що ж це виходить, Марк всю ніч спав з куркою в обіймах? Боже, кому розповім — не повірять!

Прибираю далі без задньої думки, як раптом...

— Там же... рушників немає!

Біжу до себе, поспішно дістаю комплект і тепер нервую біля ванної кімнати, бо Марк не відповідає, навіть коли стукаю вп'яте.

— Я просто покладу рушник і швиденько піду... — переконую себе, коли нахабно вриваюся всередину.

І саме в цю ж секунду Марк відкриває дверцята душової кабінки...

Зустрічаємося поглядами і обоє завмираємо. У нього — здивування упереміш з чимось таким... темним і пристрасним в той же момент.

А я... спалахую до кінчиків вух від побаченого. Ідеальний у всіх аспектах і зі всіх сторін, такого гріх ховати під костюмом. І мені, цілком логічно, подобається до тремтіння.

Але хтивий погляд чолов'яги повертає на землю, жорстоко нагадуючи, з ким я маю справу. Міський довбень! Може ще й одружений на додачу! Обручки хоч і немає, але хто знає, раптом зняв раніше?

— Я... кхм... — прикриваюся рушником, як захисним щитом, — принесла рушник.

— А я вже вирішив, ніби ти захотіла приєднатися. 

Грає бровами, як на моїх розхитаних нервах.

— Робити мені більше нічого, — кидаю в нього рушник і тікаю, поки незручність не досягла піку.

Або поки я реально не залізла до нього в душ...

У коридорі поспішно притискаюся спиною до холодної стіни, щоб заспокоїти в собі бурхливі емоції. Ні, ну це точно якийсь поганий сон! Мені знову здалося, що я вже бачила раніше Марка. Причому саме такого — без одягу. Але як таке можливо?

— Підбери вже слину і йди на кухню! — лаю себе, як останню ідіотку.

За сніданком незручність тільки наростає, але я вперто мовчу, та й Марк щось занадто активно клацає на телефоні.

— Тут взагалі ловить інтернет? — раптом піднімає на мене погляд, а я знизую плечами.

— Треба вийти на ганок, повернутися обличчям до вишні і високо підняти руку. Іноді допомагає.

Незручність за столом переростає в напругу. Ми немов сидимо під високовольтними дротами, і я майже чую, як тріщать невидимі іскри.

— Це жарт? — видихає через деякий час.

— Я цілком серйозно, — відповідаю з нудьгуючим виглядом, а Марк лютує, як розлючений жеребець, якому натягнули повідець. Смикається, голосно дихає, але змушений стримуватися.

— Ну точно діра! І як мене занесло сюди!

— Хочу нагадати, — розглядаючи нігті на руках, брязкаю, як робот: — що ніч минула і час розрахуватися. Бажано готівкою.

Злий, як тисяча чортів, він підхоплюється зі стільця. Нервово плескає себе по кишенях, але чим довше шурхотить, тим сильніше до перенісся сходяться брови. І мені це зовсім не подобається.

— Так... а гаманець... — каже сам собі і різко цокає під ніс, — здається... залишив вдома...

Дивимося один на одного, як двоє школярів, спіймані за безглуздою витівкою. У нас обох виникає абсурдне бажання розсміятися, але я все ще сподіваюся на здоровий глузд мужчини.

– Ти щойно пожартував? – схрещую руки на грудях, коли зарозумілий гусак розтягує губи в нудотно солодкій посмішці, якою хоче збити мене з пантелику.

– А чому відразу готівкою, бізнес потайки від податкової ведеш? Може я хочу терміналом розплатитися!

– Так як скажете, скидайте на номер ФОПу.

Ось тільки біда в тому, що вай-фай тут такий же примхливий, як мій дурний козел, за що тільки їжу щодня отримує, дурень такий.