Розділ 4

Розділ 4

Софія

– Софійко, я до тебе столичного гусака відправив, ти вже його зустрінь і ліжком забезпеч. Не розгублюйся там, за проживання грошей з нього візьми побільше, їх йому явно нікуди дівати. Я його авто затримаю довше на ремонт, а тобі мешканці зараз дуже потрібні.

Спочатку спалахую вдячністю, але як тільки всі його слова повністю осідають в голові, обурююсь:

– Степане Григоровичу, – лаю обожнюваного дідуся, але посміхаюся від його батьківської до мене турботи. – Я сподіваюся, ви не спеціально зламали чоловікові автівку?

– Він сам зламав, – хмикає, але додає з наполегливістю в голосі, – а ти не соромся, тобі гроші зайві, чи що? Цей на вигляд нічого такий. Трохи дурнуватий, але охайний і солідний. Дивись, серед своїх потім твій готель прорекламує. Розбагатіємо!

– Дякую, – видихаю з вдячністю і скидаю дзвінок.

Так, гості мені зараз потрібні, тут не посперечаєшся. Варто тільки подумки відкрити мобільний банкінг і подивитися на суму боргу... як всі принципи відразу в трубочку згортаються.

Звіряюся з настінним годинником – якщо гість пішов пішки, значить, у мене в запасі є двадцять хвилин.

Поки поспішно готую, думки самі атакують, як зграя собак, що відчула страх.

Шість років минуло після розлучення, а я досі пам'ятаю, як Ігор знущально заявив у залі суду, що я без нього нуль і нічого не досягну в цьому житті.

Теж так подумала в перші кілька тижнів безуспішного пошуку роботи. Ще мати сварила щодня, лаяла і дорікала, що я занадто категорична, а могла б і пробачити раз.

Нестерпно стало з нею жити під одним дахом, і пізніше я згадала, що бабуся залишила мені у спадок будинок з великою ділянкою в селі. Я як відчувала, що ще знадобиться, тому не продавала.

Коли переїхала сюди, не мала сподівань хоч на щось, але побачивши тутешні краєвиди, красу гір з лісами, насолодившись сповна чистим повітрям, уважніше розглянувши занедбаний двоповерховий будинок, мене осяяла геніальна ідея створити еко-ферму. І зробити з будинку щось на зразок міні-готелю для туристів.

На той момент я не бачила очевидних мінусів, я просто горіла ідеєю, яку підтримала тільки подруга Міра, з якою ми знайомі з юних років. Але на відміну від мене, Мирослава щаслива в шлюбі і все у них з Сашком добре. Міра успішна бізнес-леді, не те, що я...

Ніхто в мене не вірив – ні місцеві, ні рідня. Створювала тут все майже на власному ентузіазмі та підбадьоренні подруги. Ну і з буркотливим Степаном Григоровичем. Як майстерний тесля, він зробив меблі та допоміг з верандою, створивши її за моїм ескізом з Пінтересту.

Але що тепер, коли ферма зазнає величезних збитків? Я не врахувала, що сезонність боляче б'є по відвідуваності і зіткнулася ще з купою нюансів. Я б, звичайно, могла для виправлення дрібних негараздів найняти працівників, але немає вільних грошей прямо зараз.

Думки зникають, як тільки чую скрип хвіртки. Поспішно витираю руки і вибігаю у двір, де вже тупотить чоловік.

Правда солідний: охайний, у діловому костюмі і брендових черевиках, на перший погляд він здається заблукалою душею в цьому місці.

Та й чоловік, судячи з невдоволення на обличчі, зовсім не такий готель собі уявляв.

Вдивляючись у гострі риси обличчя незнайомця, щось свербить на підсвідомості, ніби ловлю ефект дежавю, але хіба ми з ним знайомі?

– Я Соня, а ви?..

Він насуплює чоло, а я бачу лише, як в зіниці повільно плавиться молочний шоколад, настільки неймовірний відтінок очей у чоловіка. Знову дежавю б'є молотом по голові і в пам'яті з'являються... палкі поцілунки. Пристрасні і відчайдушні, на межі тортур.

Боже, що за маячня, Соня? Прокинься!

Посміхаюся йому привітно, бажаючи затримати у себе, адже у столичного гостя все на обличчі написано – тут огидно.

– Марк Вікторович, – бурчить незадоволено, немов я винна у всіх його бідах. – Щось я не бачу тут п'ятизіркового готелю, як зухвало вказано на табличці. Занепалий будиночок і двір, повний тварин, тягнуть хіба що на дві зірки. І ті з натяжкою. А туалет хоч у тебе є, господиня?

Мовчу, відчайдушно прикушуючи щоку зсередини, хоча на язику так і танцюють для нього багато «добрих» слів.

Я не горда, можу і потерпіти трохи, але ж ніхто не забороняє мені полоскотати чоловікові нерви.

– Що ви, Марк Вікторович, – солодко посміхаюся йому, від чого пан зависає на мить: – є, звичайно. О-о-он, там, дерев'яна конструкція за хлівом. Самі знайдете чи Вас провести?

Вказую йому рукою напрямок, а цей дурненький і справді шукає очима туалет на вулиці. Хвилина ступору і...

– Знущаєшся? – гримає на мене скривджено, а я стримую себе від сміху.

– Та що ви, як можна з дорогим гостем.

Я ввічлива до нестями, і Марк Вікторович спантеличений моєю поведінкою. А я з нудьгуючим виглядом продовжую колупати йому мозок чайною ложечкою, як десерт:

– Вибір у вас, Марк Вікторович, не великий. Або переночувати в моєму готелі, або випробувати удачу у когось із місцевих, – бачу задумливість на його обличчі і одразу відрізаю для нього другий варіант, – але найкраще, що ви знайдете у місцевих, – холодний хлів і на вечерю яблука з дерева.

Він ведеться на мої слова, як наївна дитина. Кривиться і знову оглядає будинок зовні, явно приймаючи для себе нелегке рішення.

Ой, ну що ти його зовні розглядаєш! Я сама знаю, що облицювання треба змінити і покращити де-не-де, але всередині будинок, як цукерка!

– Добре, – погоджується неохоче і у буквальному сенсі вбиває мене запитанням:

– Де тут ресторан, я хочу повечеряти.

– Ресторан… – повторюю вражена, а Марк, Господи допоможи, Вікторович, реально чекає від мене відповіді.

Але замість відповіді я витріщаюся на нього, як на ходяче непорозуміння в дорогому костюмі.

До нього нехай повільно, але доходить:

– Так, дурницю бовкнув. Таку діру ще пошукати…