Розділ 3 ч. 2

– Це все зрозуміло, а як мені таксі викликати? – кручу телефон у руці, але мережі як і раніше немає.

– Таксі, – сміється старий і відразу додає з гумором: – таксі тут такий же міф, як і якісний асфальт від мера.

Дороги тут і, правда, такі, що навіть пекло б позаздрило. Хапаю сумку і, залишаючи старому ключі, плентаюся пішки до готелю.

Вже на півдорозі кляну всіх на світі: і своє відрядження, в яке чомусь особисто напросився, і автівку, що так невчасно зламалася, і діда з автосервісу, який сказав, що тут йти п'ять хвилин.

– Я вже годину тягнуся! – посилаю невдоволення прямісінько в космос і, о диво!

Мої молитви почуті – попереду майорить вивіска «Сонячна долина». Вивіска обіцяє мені п'ятизірковий готель і затишний відпочинок, надихаючи йти швидше.

Проходжу низку будинків і, нарешті, виходжу на головну дорогу. Ну, дорогою її можна назвати з натяжкою, але все ж асфальт тут є.

І хоч убий, не бачу готелю. За вказаним адресом і за низьким парканом просто білий двоповерховий будинок з верандою. Так, гарний. Згоден, найкращий з усіх, які я бачив у цьому богом забутому місці. Але готелем його можна назвати з великою натяжкою.

Діватися все одно нікуди, даю йому і господині шанс, заходжу через незачинену хвіртку на територію.

Оглядаюся. Оцінюю прискіпливим «будівельним» поглядом. Будинок хоч і старий, але милий, з охайно добудованою до нього верандою. Хмикаю від раптової думки, що відстрілює патроном в голові. Її немов побудували ельфи, які надихнулись інстаграмним затишоком.

Там же стоять плетені крісла, на яких недбало валяються ковдри. Виглядає гармонійно і мило, як картинка в пінтересті для натхнення.

І запахи такі, що по клацанню пальців подумки повертають у дитинство, на канікули до бабусі в село. Аромати свіжого хліба, сіна, яблук і щось трав'яне.

Що вражає – дихається легко і глибоко, навіть незважаючи на явний сморід від тварин. Але я все ще скептичний і роздратований. Де мій обіцяний комфортний відпочинок?

– Це і є готель? – хмикаю, не наважуючись зробити крок.

Може, переночувати в автівці? Думка близька до абсурду, але я вже готовий втекти. Не встигаю. Двері відчиняються, відкриваючи погляду господиню «готелю». Замираю в невірі, поки вона поспішно йде до мене, одягнена в безглуздий джинсовий комбінезон з діркою на лівому коліні.

Встає поруч, посміхаючись настільки відкрито і привітно, що повітрям чавлюся. Оце так! Волкова? Чому вона тут?!

– Це ви той столичний гість, у якого авто зламалося?

Мерехтить очима, як аварійка в машині, а я не можу вимовити й слова. У її вирах ні натяку на те, що впізнала мене.

– Я, – вимовляю, а вона киває.

Помічаю, що волосся зібране в недбалий пучок, а щока забруднена борошном.

Домашня і затишна настільки, що так і тягне міцно обійняти, але зупиняю себе від необачних рішень.

– Чудово, у мене якраз вільно, – плескає в долоні з тією ж посмішкою, від якої мені вже не по собі. – Я Софія, а ви?..

Ні, зачекайте-но. Це жарт такий чи ми граємо у втрату пам'яті?

– Марк Вікторович, – стріляю в неї звинуваченням, а вона лише киває.

І дивиться байдуже, як на порожнє місце. У кращому випадку, як на кур'єра, що довго віз її посилку – з певною часткою дратівливості.

Очманіти просто. Чому я пам'ятаю Соню Волкову навіть через шість років, а вона так легко забула, що зрадила зі мною чоловікові? Або мужиків просто було настільки багато, що всіх не запам'ятати?

Ну, я пам'ятаю чутки про те, що Волков розлучився і залишив дружину ні з чим. Але якось раніше не надавав цьому значення. У наших колах вічно ходять різні плітки і не всі з них виявляються правдивими. Більша частина – піар і привернення уваги.

У будь-якому випадку, мені нема чого з нею няньчитися, тому я твердію, перетворюючись на крижану брилу:

– Щось я не бачу тут п'ятизіркового готелю, як зухвало вказано на вивісці, – кривлюся, знову оглядаючи будинок. – Занепалий будиночок і двір, повний тварин, тягнуть хіба що на дві зірки. І ті з натяжкою. А туалет хоч у тебе є, господиня?

– Що ви, Марк Вікторович, – удавано махає рукою і видає милим голоском: – є, звичайно. О-о-о-он, там, дерев'яна конструкція за хлівом. Самі знайдете чи вас провести?

Я, як останній йолоп, стежу за вказівкою її руки і...

– Знущаєшся? – гарчу як пес на ланцюгу, а нахабна жінка знизує плечами.

– Та що ви, як можна з дорогим гостем.

І все це настільки привітно, що хочеться блювати. Або блювотний рефлекс через стійкий запах лайна?