Розділ 3 ч. 1

Розділ 3

Тверезо. Розсудливо. І я справді хочу бовкнути: «Як скажеш», і забути її, як усіх попередніх дівок. Але язик не повертається. Заважає щось, може, грудка застрягла в горлі або на мене нападає голосовий параліч. Але явно не через те, що дивлюся на неї таку розпатлану, скуйовджену і з почервонілими очима. Справжню, з непідробними емоціями. Живу, що аж у грудях дряпається дикий звір, що проривається прямо через густі зарості до серця.

Ну, що тут сказати – вона мені подобається. Як зовні, так і в ліжку.

Чорт, Соня, де ти була, коли я ще вірив у щирість жінок? Зараз не вірю жодній, і тобі в тому числі. Ти слизька, Волкова, і хитра, як лисиця.

Просто мовчу, і вона теж. У підсумку голосно шморгає носом, ніяково торкаючись щоки і витираючи сльозу. Видавлює з себе, ніби на останньому подиху:

– Дякую за... компанію. 

Відразу ховається за дверима, залишаючи після себе неоднозначне враження. Так, я помстився Волкову, але чому немає колишньої впевненості? Вчора я собі так гарно придумав у голові, як у найсоковитіших фарбах розповім рогоносцю, що робив з його дружиною. І відразу уявив, як насолоджуватимуся злістю на обличчі Ігоря, як потім піду з тріумфом і почуттям власного задоволення.

А зараз, дивлюся на зачинені двері і просто... махаю рукою. Ні. Така помста абсолютно не підходить.

***

– Та чому саме зараз? – ричу в розпачі, бо стою на узбіччі біля своєї автівки.

Між полем, на якому, здається, шурхотить баран, і дорогою, по якій за останні двадцять хвилин пройшла лише одна довбана корова.

А моя дорогоцінна, але така ненадійна автівка тупо вирішила, що їй, як і мені, пора відпочити від роботи.

– Ну, дякую, – лаю її і з роздратуванням б'ю носком черевика по колесу. – Ти не могла потерпіти хоча б до нормального населеного пункту?

Якби хтось сказав мені, що одного разу я опинюся в глибокій дупі цивілізації, де навіть навігатор благає про пощаду, – я б посміявся від щирого серця.

Але що ми маємо? Я в глушині, зв'язку немає, а з-під капота летить білий дим. Такий густий, що я майже сподіваюся побачити, як з хмари вийде Джин і запитає:

– Чого бажаєте, господар?

І я б такий:

– Новий двигун і купу душевного спокою.

Але, на жаль.

Замість цього бігаю як ідіот від дерева до дерева з високо піднятою рукою, шукаючи хоч якісь прояви зв'язку. Та де я, чорт забирай?

Авто, що їде прямо до мене, спочатку здається міражем у хворій уяві. Але, коли воно зупиняється і звідти вивалюється пухкий мужичок, на радощах забуваю про все.

– Мужик! – кричу, махаючи рукою, щоб він не втік завчасно.

Підбігаю якраз в той момент, коли він зі співчуттям розглядає дим, що все ще йде з-під капота. Киває головою з подихом, але я і сам розумію – справа кепська.

– Тут є поблизу автосервіс? – вистрілюю приречено. 

Киває з посмішкою, вже простягаючи мені трос для буксирування.

Як виявилося, автосервіс тут один. Але коли приїжджаємо і я оглядаюся, тупо стогну в невірі. Це не сервіс, а справжнісінька «собача будка», де старий з вусами, схожими на дві знічені гусениці, копирсається в настільки стародавній автівці, що за моїми розрахунками, на ній ще в минулому столітті потрібно було поставити хрест. Немає вибору, довіряю йому свою ластівку. Подивившись прискіпливо, дідусь ляпає зовсім не те, що я очікую почути:

– Залишай, завтра-післязавтра полагоджу.

Завтра. Або післязавтра. Плечі опускаються від безвиході, а мій душевний спокій, не випрошений у Джина, летить прямісінько в прірву.

– А де мені тут… – питаю, вже морально відключаючись від реальності, – переночувати?

– А тобі як: з комфортом чи хлів зійде? – дивиться глузливо і пальцем поправляє лівий вус.

– З комфортом! – стогну, вже уявляючи собі халупу на курячих ніжках.

– Є тут ферма… як там Софійка її називає… ено… ехо… – клацає пальцями, але згадати слово не може, – ай, коротше. Міні-готель «Сонячна Долина». 

Не слухаю решту, чіпляюся за важливе – готель! Хоч щось приємне за останні кілька годин.