31.

Справи, наче сніжний ком, накочувалися, змушуючи відволіктися від думок про особисте. Так, йому досі боляче, і ні, він не відступиться! От тільки вирішив дати Світлані часу, аби вона заспокоїлась та прийшла до тями після всього, що з ними трапилося. Єдине, що йому дійсно важко давалося, це розлука з Соломією. Її добра посмішка, лагідна вдача і тепло, котре дівчинка повсякчас випромінювала, вабили до себе, наче метелика на вогонь.

- Солю! – гукнув, помітивши малу, що гралася на майданчику коло її будинку в супроводі пухнастого демона та Марії Пилипівни.

- Ломан! – вигукнула дівчинка, зриваючись з місця та стрімголов несучись до нього. Серце радісно зірвалося в галоп. Так, він шалено скучив за цим! Крихітними ручками, що так міцно обіймають його за шию, світлими кучериками, які весело розвіває вітер, і теплом. Морем тепла, від якого розтане навіть найчерствіша душа! Він любить! Дійсно любить її, наче власну доньку! – Ти плийшов! Я так сумувала…

- І я, - зізнався щиро, опускаючи малечу на асфальт. – А де мама?

- Вдома, - посміхалася дівчинка, міцно вчепившись у його долоню. – Ходімо! Боян також хоче на тебе глянути.

Пухнастий демон, як не дивно, зустрічі не заважав і навіть з місця не зрушив, уважно спостерігаючи за усім. І чим більше Роман вдивлявся в його жовті очиська, тим яснішим ставало розуміння, що за чорною шкуркою ховається далеко не кіт. Ким би він не був, він не лише розумний, а й дуже небезпечний.

- Романе, рада вас бачити, - тепло обійняла чоловіка Марія Пилипівна, наче їх не розділила по різні боки сварка із Світланою. – Ходімо до мене, вип’ємо чаю, поговоримо. Розкажете нарешті, що трапилося…

Не зволікаючи, Соля першою кинулася до під’їзду, потягнувши за собою жінку. Лише вони з котом відстали.

- Знаю, що ти думаєш, - заговорив Роман, навіть не спробувавши оглянутися, раптом їх ще хтось слухає. – Вважаєш мене брехуном! Думаєш, обіцяв оберігати, а сам покинув… В якійсь мірі ти правий! Я проявив слабкість, але хто із нас не безгрішний? Страх і сумніви не найкращі помічники в любовних справах… Та я більше не відступлю! На цей раз остаточно! Навіть, якщо вона з цим не згідна!

Фиркнувши, кіт, що досі спокійно сидів на порозі будинку, підвівся на ноги та почимчикував до дверей. Вильнувши хвостом, він на мить затримався і зник у темряві.

- Що ж, будемо сподіватися, це запрошення!

***

Він пішов і більше не повертався. Ні дзвінків, ні повідомлень, нічого! Сама його прогнала, тоді чому ж так боляче? Адже знала, що ми не пара, знала, що нічого доброго з цього не вийде, а думки самі раз по раз повертаються до останньої розмови. Він же хотів вибачитися! Хотів все пояснити!.. А що я? Прогнала. На стала слухати. Не повірила… Хіба тепер я маю право ображатися на нього?..

Час минав швидко, хоч ночі для мене ставали справжньою мукою. Якщо вдень турботи про донечку, фізіотерапія, домашні клопоти та підробітки, якими щедро ділилися коліжанки, рятували, то вночі… Думки, сумніви, спогади, вони роздирали мене на частини, виснажуючи до тих пір, доки я не провалювалася у важке тривожне сновидіння аж до наступного ранку. І все по колу! Здавалося, цьому не буде кінця…

Та найстрашнішим для мене стали галюцинації. Виглянувши у вікно, чи шкандибаючи повз вхідні двері, час від часу мені здавалося, що я бачу його або ж чую голос Савіцького. Здавалося, його образ переслідує мене, наче мана, віднімаючи спокій та сон.

За своїми тривогами незчулася, як закінчилося літо, а разом з ним не лише літні канікули, а й мій лікарняний. Нога відновилася і потрібно було повертатися до роботи.

- Солю, ти готова? – гукала донечку уже біля вхідних дверей. Ми знову запізнювалися. Навіть Ліля нетерпеливо тупотіла ніжкою в проході.

- Уже біжу! – відгукнулася моя красуня, відкидаючи за спину хвостики. – Мамо, а що ти лобитимеш сьогодні ввечелі?

Веселі оченята прострелили мене нетерпеливим поглядом. Невже ці бестії задумали влаштувати вечірку?

- М-м-м… Дай подумаю! – присіла навпроти, важко замислившись. – Певно… святкуватиму з тобою наш перший робочий день!

Весело розсміявшись, Соля застрибала на місці, доки я намагалася її обійняти і поцілувати в маківку. Боже, як же вона швидко виросла!

- Отже, ніяких планів на вечір! – нагадала про вечірку Ліля, висаджуючи нас біля садочку та весело підморгуючи. Що ж, це куди як краще, аніж наодинці з власними думками.

На роботі весь день крутилася, наче білка в колесі. Ніби ніякого лікарняного і в помині не було. Осінь обіцяли теплу, тому весільні сукні все ще були на роз хват.

- Лано, - покликала мене Аня, коли всі дівчата помчали на обід, - маю для тебе подарунок.

- Що? – здивовано звела брови. Неочікувано!

- Ось! – вона простягнула мені пакет із… сукнею? – Собі купила, а воно виявилося затісним у грудях…

В пакеті виявилася неймовірно гарна коктейльна сукня такого заворожуючого кольору морської хвилі, що я на мить навіть задивилася.

- Неймовірна краса… - пробурмотіла собі під ніс, милуючись фасоном. – Так, давай я перешию!

Вигукнула з ентузіазмом. Правда, псувати ідеальні шви було дуже шкода, але чого не зробиш, заради щасливої посмішки клієнтки.