29.

Яскравий промінь наполегливо проривався крізь міцно стулені повіки, видираючи з бездонних володінь Морфея. Переповзав на носа, лоскочучи та змушуючи важко перекотитися на бік. Припікав оголену спину десь поміж лопаток… Якого біса він взагалі сюди пробрався? Невже вчора він так втомився, що не зміг закрити до кінця штори?

Думки, що мимоволі вповзали в порожню голову, відгукувалися дзвінким відлунням просто в черепній коробці, змушуючи чоловіка не лише скривитися, а й голосно застогнати?

«За що?» - ридали мізки та нутро в унісон, видихаючи з пащеки пари легкозаймистого газу. Варто лишень піднести сірника і, здавалося, спалахне усе довкола. Спробував розплющити очі, та вони, наче склеїлися. Невже вчора він ще й побився з кимось? А інакше чому довколишній світ миготить лише крізь вузькі щілини, ще більше подразнюючи мізки?

Доки в голові раз за разом вибухали феєрверки, слухняна долоня вперто помандрувала довколишніми територіями в пошуках вологи. Простіше кажучи, пересохле горло та приклеєний до піднебіння язик негайно вимагали чогось дуже рідкого і живильного. Води!

- О! – розірвав тишу чийсь надто задоволений голос. – Невже наш сплячий красень таки вирішив прокинутися?

- Іди до біса! – прохрипів Роман, тим не менш приймаючи від друга таку жадану пляшку мінералки. Ті декілька хвилин, коли їх залишили наодинці, стали найкращим моментом в його житті. – Що трапилося?

Видихнув нарешті, коли вода в пляшці скінчилася, а нутрощі перестали палати від страшенного перепою.

- Криза середнього віку, - потис плечима Андрій, невинно спостерігаючи за муками Савіцького.

- Що-о? – аж очі відкрилися від такої заяви.

Оглянувся: його кімната, його квартира. Все на місцях, отже погрому не влаштовував. Чудово!

- Як я тут опинився? – простогнав, повільно піднімаючись на неосяжну висоту, що свого часу подарувала йому природа. Ця сама природа зараз наказувала чимдуж мчати в інше, більш усамітнене місце.

- А що ти пам’ятаєш останнє? – з підступною посмішкою на все обличчя поцікавився Грабник.

Роман задумався. А, дійсно, що? Перед очима, наче картинки з німого кіно, почали з’являтися кадри з його минулого. Папери, батько та його погрози, Ольга… і та злощасна папка, що так вабила та лякала водночас. Невже все, що він тоді прочитав, правда?

- Бачу, пам’ять повертається до тебе? – чомусь радів старий друг. – Чудово! Отже, ти вже готовий просити вибачення у своєї коханої жінки та її доньки? Бо, коли вона вчора подзвонила її голос здався дуже стривоженим.

- Світлана дзвонила? – вилетів із ванної Савіцький, загортаючи вологе тіло у рушник. В голові вже майже прояснилося.

- Більше того, вона хвилювалася за тебе, - підкидав жару в і так занадто бурхливе полум’я Артем.

- Що ти їй сказав? – схопив за барки друга, погано контролюючи не лише тіло, а й голову. 

- А що я мав сказати? – обурено струсив із себе Романа чоловік, наче то якась мошка присіла на його сорочку. - Хотіла про щось поговорити, а ти ні бельмеса зліпити не міг. Пообіцяв, що сьогодні передзвониш…

- Котра година? – схвильовано кинувшись до телефону, Савіцький розчаровано застогнав. Батарея сіла! А що, як Світлана знову до нього телефонувала, а тут таке? Що, як вона вирішить, що не потрібна йому? Адже потрібна? Так?

Звісно ж потрібна! Інакше навіщо б він зараз метушливо перебирав свій гардероб, намагаючись зібратися та негайно мчати до лікарні, навіть, якщо його більше не бажають бачити! Доведеться, він всю ніч стоятиме під її дверима, вимолюючи пробачення! Хоч, за що саме вибачатиметься, ще не розумів.

- Де мої ключі? – гарчав, обшукуючи поглядом кожен куток передпокою, доки Андрій, схрестивши руки на грудях, мовчки за всім спостерігав.

- Залишилися в офісі, - потис плечима чоловік. Роман розлючено вилаявся. – А чого ти чекав? Що я, окрім мертвого тіла, ще й машину за собою волочитиму?

- Тоді ти мене підвезеш! – поставив перед фактом друг, вискакуючи з квартири.

- І куди він знову помчав?..

***

Хвилювання, котре ніяк не вдавалося подолати, не давало спокою всю ніч і половину дня. Навіть мої рідні помітили, що щось не так.

- Мила, щось трапилося? – поцікавилася тітка Марія, коли наступного ранку вона разом з донечкою увійшла до палати. – Ти бліда і синці під очима…

- Погано спалося, - криво всміхнулася, обіймаючи малечу. – А ви як? Як Боян?

- Сумує за тобою, - відповіла Соля, вмощуючись поряд на ліжку. – Швидше б тебе виписали, а то він зовсім повісив вуса!

Полегшено розсміялася. Хто-хто, а ця пара бешкетників завжди вміла повернути мені рівновагу.

- Ще трішки, сонечко! – пригладила неслухняні кучерики. – Лікар пообіцяв незабаром мене відпустити додому.

- Та-ак! – зраділа доня, підстрибнувши на ліжку. – А Ломан плиходив?

В горлі застрягла гірка грудка.

- Ні, - криво посміхнулася. – Певно, він дуже зайнятий…

- Шкода, - похнюпилася дівчинка, роздираючи на шматки материнське серце.