28.

Роман уже декілька днів не з’являвся в лікарні. З одного боку, я все розуміла, чоловікові швидко набридло гратися в миротворця і він просто зник з нашого життя. А з іншого… Серце боляче стискалося, коли самовільно згадувалися його сильні руки, теплі погляди і неймовірна бараняча впертість. А ще турбувала глибока прив’язаність Соломії. Ось воно! Сталося те, чого я так сильно боялася. Савіцький зник, а мені тепер потрібно якось пояснити донечці, чому її друг більше ніколи не прийде в гості. І навіщо я тільки впустила його в наше життя?

- Можливо, в нього дійсно завал на роботі? – втішала моє розбите серце Ліля після чергового дзвінка Солі до Романа. – Все ж, він і так надто багато часу проводив у лікарні. Такими темпами, його бізнес дуже швидко накриється мідним тазом.

Криво посміхнулася. Якби ж то так! Я точно знаю, що він більше не прийде, але як це пояснити дитині?

- Не впевнена, що хочу цього, - відповіла, проводжаючи Соломію стурбованим поглядом. Вона, наче й зрозуміла причину відмови Савіцького, та не помітити, як опустилися її тендітні плечі, було не можливо. Їй також боляче! – Краще б його взагалі ніколи не було в нашому житті!

- Не кажи так, - пожурила мене подруга. – Поглянь, як розкрилася наша дівчинка, відколи вони потоваришували! Здається, їй дуже не вистачає батька…

- Ото ж бо! – вигукнула голосніше, аніж збиралася. – Батька! Тільки ти забуваєш, що Роман їй не батько, і не зобов’язаний ним ставати. Думаю, він уже сотню раз пожалкував, що взагалі з нами зв’язався!..

- Ти не справедлива!.. – тільки й відповіла мені Ліля. А що ще вона могла сказати? Якби я помилялася, Савіцький би знайшов кілька хвилин, аби відвідати дитину.

- Можливо, тобі самій варто з ним поговорити? – подала ідею тітка Марія, коли забирала додому донечку.

Що ж, у цьому є сенс! Як би не було мені боляче, в першу чергу потрібно думати про Соломію. ЇЇ маленьке серденько ще не достатньо зміцніло, аби отримувати такі глибокі рани. Тож єдине, що мені залишається, це благати Романа хоч іноді виділяти декілька хвилин для розмови з Солею, доки я не поясню їй, чому вони більше не можуть бачитися.

Пальці мілко тремтіли, доки намагалася набрати у смартфоні його номер. Серце гепало десь аж у горлі, а у вухах, здається, влаштували марш із трубами мої власні мізки, тому, як окрім страшенного шуму, я більше нічого не чула.

- Алло! – почулося хрипле по той бік слухавки.

- Романе, - голос зник майже повністю. Мені заледве вдавалося витискати із себе хоч якісь звуки.

- Ні, це Андрій, кхм-кхм! – пролунало з телефону. - Вибачте!.. Ану стій, бо я вже не можу тебе тримати! Боже, чому ти такий важкий!.. Світлано, ви ще тут?

- Т-так, - відповіла невпевнено. – Здається, я не вчасно…

- Ні-ні! Чорт!.. – продовжив Андрій, одночасно щось нерозбірлива крехтячи. – Ви щось хотіли?

- А… так, - згадала, навіщо взагалі телефонувала. – Власне, я хотіла б поговорити із Романом…

- Он як… Чорт! – по той бік щось голосно гепнуло і застогнало. Що відбувається? – Давай, підіймайся! Ні! Ні-ні! Не сповзай! Тримайся!..

- А що відбувається? – поцікавилася, розуміючи, що стаю свідком чогось вкрай дивного.

- Ні! Нічого! – пропихтів Андрій, ляскаючи ключами. – Світлано, вибачте, але Роман зараз трохи не у формі, щоб з вами спілкуватися. Ви не проти, якщо він завтра сам вас набере?

- Було б добре, - пробурмотіла, шоковано дивлячись на екран. Це він там Савіцького волочить,чи що?

- Тоді, домовилися! Добраніч!

Пі-пі-пі…

Оце так! Цікаво, що можна так святкувати, аби напитися аж до безпам’ятства?

***

Дурень! Який же він дурень! Розпушив хвоста, наче павич, і поліз на амбразуру! Вважав себе самодостатнім, розумним, бажаним! Думав, що все знає краще за інших! Бог флірту! Бовдур! Як він взагалі насмілився підійти до неї із тим дешевим підкатом? Як насмілився вдертися в її життя та ще й претензії висувати? Чому його ніхто не попередив, не зупинив?..

Коли Оля пішла, Савіцький таки наважився заглянути в ту злощасну папку і отетерів. Те, про що розповідав йому Андрій. Було лише вершиною, ні не айсбергу, Евересту! Та якби йому хоч раз довелося пережити все те, що й Світлані, Роман був не впевнений, що зміг би взагалі підвестися. А тут… не просто вистояла, вона піднялася на ноги та, з гордо піднятою головою, виховує чудову донечку!

- Який же ти бовдур, Романе! – бурмотів собі під ніс, п’яно гортаючи папери з папки.

Руки страшенно свербіли відшукати того, хто так жорстоко над нею познущався. Хто використав і покинув без жодної підтримки, грошей, без будь-якої перспективи! Всередині кипіла злість. Злість на цього Богдана, на батька, на себе! Особливо на себе, адже це він не розгледів у Світлані прихованого болю! Це він не зміг вберегти її від нападок його сім’ї, від кривих поглядів його знайомих, він травм, в кінці кінців! Це все його вина і виправити скоїне буде ой як не легко!

- Що святкуєш? – заглянув до кабінету Андрій. – О-о-о! Та ти вже готовий, друже!

- Олька прислала? – булькнув, відпиваючи з горла янтарну рідину, що так солодко обпікала горлянку. – Не варто було!..