27.

«Що, в біса, трапилося?» - сердився Роман, коли замість знайомої, такої рідної посмішки, його зустріли холодним поглядом та підтиснутими вустами. Ні, Світлана розмовляла з ним так само ввічливо, не гнала і навіть неохоче приймала його опіку, проте з її боку більше не відчувалося ні тепла, ні взаємності. Здавалося, за одну ніч, що вони не бачилися, хтось просто відмотав час назад. Настільки далеко, що подолати цей шлях знову здавалося просто нереальним. Тому вже третій день у нього все валилося з рук. Справи на роботі йшли добре, проте в голові, окрім думок про кохану, більше нічого не затримувалося.

- Ти непогано влаштувався, - почулося від дверей знайомим голосом. От кого Роман точно не сподівався зустріти у своєму офісі, так це власного батька.

- Що ти тут робиш? – поцікавився грубіше, аніж хотілося. Не навмисне, просто вже встиг достатньо себе накрутити. – Мати знає?

- Твоя матір мені не нянька, - відмахнувся чоловік, проходячи до кабінету.

- Он як! – хмикнув Савіцький-молодший, схрещуючи на грудях руки. Дурний жест, котрий лише змусив батька криво посміхнутися. Точно так само, як і в дитинстві, коли у Романа щось не вдавалося. Ось вона, фірмова насмішка великого боса! Ніякого співчуття! Ніякої підтримки! Лише зневага та дорікання у кожному погляді. Хіба чинять так із власними дітьми хороші батьки? Саме за це він старався триматися якомога далі від Олексія Федоровича. – Чого тобі?

Перемістившись на диванчик, чоловік розслаблено відкинувся на спинку, наче між ними ніколи й не було жодних суперечок, наче це його власний кабінет, а Роман тут присутній лише як недолуге доповнення.

- Вирішив поцікавитися у тебе, наскільки у вас серйозно з цією… швачкою. Ти ще довго збираєшся гратися в татуся?

Від несподіванки Роман аж смикнувся, наче йому заліпили добрячого ляпаса. Чого-чого, а такого він аж ніяк не очікував.

- Тобі то що до того? – прогарчав через зціплені зуби. – Це мої справи!

- Твої-твої, - примирливо виставив руки вперед гість. – Але, ти хоч поцікавився, хто вона, твоя обраниця? Ти дізнавався про її минуле, її друзів, батька її дитини, в кінці кінців?

- Мені відомо достатньо, аби бачити більше, ніж ти здатен розгледіти навіть за допомогою своїх шпигунів! – всередині закипала злість. Чому він знову намагається усе зруйнувати? Чому ніяк не зрозуміє, що Роман виріс, змінився, і нізащо не дозволить вмішуватися у власні справи?

- Он як, - хмикнув батько, змітаючи з піджака невидиму пилинку. – Тоді тобі достовірно відомо, хто батько Соломії! Ти ж в курсі, чим він займається?

Роман насторожено мовчав. Ні, він не в курсі, бо вважав копирсання у минулому коханої жінки нижчим своєї гідності. Та судячи з самовпевненості Савіцького-старшого, йому варто було б поцікавитися.

- Отже, я правий! – веселився чоловік. – Романе, життя тебе абсолютно нічого не навчило. Невже однієї хвойди в твоєму житті було не достатньо?..

- Не смій! – загарчав Савіцький. – Ти зараз перегинаєш палку!

Хмикнувши, Олексій Федорович все ж промовчав. Підвівшись з дивану, він мовчки жбурнув на столика тонку пластикову папку.

- Ось тут все, що тобі варто було б дізнатися, пере тим, як пхати свого носа в чужу сім’ю, - буркнув батько, прямуючи до виходу. – Наступного разу будь обачнішим!

Здалося двері не просто зачинилися, а наче відрубали його від усього світу. Всередині кипіла злість впереміш із страхом, сумнівами та болем. Невже батько правий, і Роман знову допустився помилки? Ні! Не може цього бути! А якщо це правда? Якщо його знову використовують? Але ж Соля!.. А що Соля? Навряд чи гнилу натуру здатна зупинити дитина. Ні-ні! Він не повинен так думати! Світлана не така! Вона щира, добра, лагідна! Вона любить свою доньку і нізащо б не дозволила використати її в будь-яких махінаціях! Тоді чому її відношення так різко змінилося?..

Сумніви гризли Романа вже декілька днів. Він майже не спав, не їв та не відвідував кохану в лікарні. На запитання Соломії відбріхувався справами, а себе переконував, що йому варто все добре обміркувати.

Злощасна папка й досі лежала на тому самому столику. Він так і не наважився її відкрити. Чесно кажучи, просто боявся! Боявся того, що міг там побачити. Розумів, що навіть якщо його використовують, він сам у це вліз. Сам переслідував жінку, сам познайомився з її донькою, сам затягнув у тенета власної брехні. Але й остаточно розірвати порочне коло не міг…

- Чого киснеш? – поцікавилася сестричка, опускаючись у гостьове крісло в його кабінеті.

- Мама прислала? – буркнув, не відриваючись від паперів. Робота вже котрий день стояла колом, оскільки думки раз по раз поверталися до жаданої, хоч і недосяжної жінки.

- Ти не з’явився на сімейну вечерю, - потисла плечима Оля.

Скривився. Одна думка про зустріч з батьком піднімала всередині новий буревій.

- Пора вже зав’язувати з цими сімейними посиденьками! – прогарчав крізь зціплені зуби. - Матері варто зрозуміти, що ми  більше не діти. У мене є власні справи і зовсім немає часу на те, аби валяти дурня!

- Романе, ти перегинаєш палку! – нахмурилася новоспечена Грабник. – Ти ж знаєш, наскільки для неї важливо підтримувати сімейні традиції. І батько…

- От він мене абсолютно не цікавить! – визвірився чоловік, нарешті відірвавшись від роботи. – І взагалі, якби не його манія все і завжди контролювати, наше життя було б набагато простішим, ти так не вважаєш?