26.

За ту хвилину, доки відмикав замок та проходив до квартири, сотню раз встиг відчути себе божевільним. Де це таке бачено, щоб жених просив руки коханої у її кота? Абсурд! І все ж…

Господар домівки вже чекав на гостя, розмахуючи пухнастим хвостом та пильно стежачи за кожним його рухом. Пересмикнув плечима! Здавалося, наче із золотих глибин на нього дивиться хтось набагато більший і мудріший, аніж звичайний домашній кіт.

- Привіт, Бояне, - голос виявився хриплим та невпевненим. – Певно, я божеволію, але нам варто поговорити!

Смикнувши хвостом, кіт підвівся та попрямував до кухні.

- А чого ти чекав? – буркнув Роман сам до себе, роззуваючись. – Це ж всього лише тварина!

Думав, зараз насипле котові корму, почеше його за вушком, попросить не гадити у капці та й піде. Як би не так! Боян чемно сидів на стільці біля столу, очікуючи на гостя. Чому так вирішив? Тому, що він знову не зводив свого проникливого погляду з чоловіка ні на мить.

- Отже, поговоримо, - зрозумів Савіцький, присідаючи навпроти.

Думки в голові плуталися, ніяк не складаючись у повноцінну промову, наче не з котом збирався говорити, а виступати перед багатотисячною аудиторією. Дурня якась!

- Бояне… кхм!.. думаю, ти вже зрозумів, що Світлана та Соля мені не байдужі. Більше того, я закохався, неначе хлопчисько, і готовий взяти на себе відповідальність… Але, якщо між нами й надалі проходитимуть бойові дії, боюся, це засмутить наших дівчаток…

«Наших?» - читалося німе запитання в жовтій безодні з вузькими зіницями. Певно, якби він міг, то звів би свої брови аж до лоба.

- Наших! – твердо настояв чоловік, не відводячи погляду. Чомусь це здавалося дуже важливим. – Звичайно, я міг би роками повільно підбиратися до суті, дати їм час звикнути до себе, прийняти та впустити в сім’ю, але не впевнений, що витримаю.  Для мене все давно вже ясно, вони – моя сім’я, мої люди, котрих я будь-що буду захищати та оберігати. Тому, Бояне, у тебе є лише два шляхи: або ми знаходимо спільну мову і співпрацюємо, або ж продовжимо воювати, доки тобі стане сил! Та будь певен, я нізащо не здамся!

І… тиша! Після палкої промови пауза затягнулася. А на що він очікував? Що кіт раптово щось нявкне, погоджуючись? Що він хоч якось продемонструє свою прихильність до Романа? Що він, в кінці кінців, хоча б усе зрозуміє? От дурень!

***

Здивував! Ні, боян завжди знав, що цей нахаба далеко не дурень, але зовсім не сподівався побачити від нього хоча б крихітний перший крок.

«Що ж, заради щастя своїх господинь, я готовий піти на змову!» - муркнув, зістрибуючи зі стільця та випроводжаючи гостя геть. Нічого сидіти в його домівці, доки Лана в лікарні! От як вилікується, тоді й побачимо, наскільки щирі його слова та чи відповідають вони вчинкам.

- Що р-робитимеш, кр-р? – відірвав від роздумів Боррис, зазираючи до квартири крізь прочинене вікно.

- Не пхатиму свого носа у людські справи, - буркнув, все ще прокручуючи в голові слова Савіцького, - і тобі не раджу!

***

Це було так дивно, через стільки років відчувати поруч із собою чоловіка. Його мимовільні погляди, дотики, ненав’язливу опіку, якою він огортав і мене, і Солю, і навіть тітку Марію. Здавалося, перебуваючи скрізь одночасно, його повинно бути забагато, викликаючи лише роздратування, але ні! Щодня мені все важче було відгороджуватися, все складніше не помічати гарячих поглядів, все більше хотілося дозволити собі розслабитися і прийняти таке жадане щастя…

«Щастя… Невже, я й справді заслужила на нього? Невже, цей чоловік був створений лише для мене?..»

Непрохані думки перервав різкий стук у двері. Це ще кого принесло?

Всього лише пів години тому Роман повіз Солю та тітку Марію додому, тож навряд чи це хтось із них. Ліля сьогодні на роботі, у них там якісь проблеми. Дівчата із швейної заходили вчора, а більше мене відвідувати нікому.

- Заходьте! – гукнула, поправляючи ковдру.

Три дні тому мене знову прооперували, тому ліва нога більше не на витяжці і я можу навіть поволі сідати.

Двері відчинилися, пропускаючи невловимо знайомого чоловіка у віці. Приглянувшись, зрозуміла, де могла його раніше бачити.

- Олексій Федорович? – вирвалося здивоване. От на кого точно не очікувала! Але зізнаюся чесно, всередині все напружилося. Занадто добре ще пам’ятається його зневажливий погляд у мій бік.

- Ви запам’ятали, як мене звуть, - фиркнув чоловік, підтягуючи до ліжка стілець. – Здивований! Отже, ви не настільки безнадійні, як виглядаєте…

- Не розумію… - напруга в кімнаті поволі наростала. Невже прийшов, аби таки поставити мене на місце? Вирішив, що спокусилася його грошима?

- Зараз поясню, - не щира посмішка розповзлася вкритим зморшками втомленим обличчям. – Мої діти вирощені в безумовній любові. Вони ніколи не знали, що таке злидні, обман та маніпуляції, тож часто потрапляли в, скажемо так, неприємні ситуації…

- Впевнена, ви перебільшуєте… - спробувала зупинити непотрібну мені розмову. Та, де там!

- Повірте, я знаю, про що говорю! – мене пронизав крижаний погляд. – Роман наївний! Він не раз обпікався, потрапляючи на гачок до симпатичних панянок з непомірними апетитами…