24.

Все було не так, не правильно! Він відчував, що струна його долі натягнулася, готова от-от розірватися. Відчував, як бринить у повітрі напруга, як Додола продовжує ткати, раз по раз впускаючи петлю. Електричні розряди проскакують вусами, змушуючи бігати туди-сюди, не знаходити собі місця і тремтіти! Це кінець! Кінець його щастя! Не впорався! Відпустив! Не вберіг!

- Що тлапилося, Бояне? – поцікавилася Соля, сонно потираючи очі. Вона уже вмостилася у своєму крихітному ліжечку після насиченого емоціями дня.

- Мр-р-р!.. – відповів кіт, роздратовано блимнувши жовтим оком на Лілю. Жінка й досі сиділа поруч з дівчинкою, намагаючись вкласти її спати.

- Лілечко, плинеси, будь ласка, водички, - заканючила мала, одразу зрозумівши його натяк. – Так пити хочеться!..

Всміхнувшись, жінка нарешті вийшла.

- Погано, Солю, - пробубонів домовик. – Все погано! Потрібно рятувати твою маму, а то пізно буде!

- Ой! – схопилася за щічки дівчинка. – Що ж лобити? Може подзвонити їй?

Фиркнувши, кіт промчав кімнатою ще коло і нарешті таки видав:

- Дзвони! – прогарчав, наступаючи собі на горлянку. Та зараз не час викаблучуватися. - Марії дзвони! Знаю, вона має номер Савіцького, хоч і обіцяла не пхатися!.. Чую!.. Ой, чую, тільки він її врятує! Ну ж бо! Дзвони! Швидко!

- А що у вас тут відбувається? – спохмурніла Птаха, помітивши, як раптово зблідла дівчинка.

- Лілечка, - скочила до жінки мала, - біда! Дзвони тітці Малії! Я все потім поясню!

***

Вечір залишив по собі дивні відчуття. З одного боку, було надзвичайно приємно відчувати увагу Романа, а з іншого… Хто я йому така? Найнята актриса? Правду Кіра казала, він ніколи мене не полюбить. Та я й не сподівалася!.. Тоді, чому ж мені так боляче від цього? Дурепа! Невже справді закохалася?

«Та ну! Не може такого бути!» - відганяла нав’язливу думку, коли раптом щось сильно штовхнуло наш автомобіль у зад.

- От б*дь! – не стримуючись, матюкнувся водій таксі. – Тільки аварії мені не вистачало! Дурепа якась за кермом! Хто їй тільки права купував?

Він ввімкнув аварійку і спробував притиснутися до обочини, аби зупинитися, коли автівка обійшла нас збоку і ще раз вдарила. Скрикнувши, схопилася за голову. Що відбувається?

- Ти що твориш, ненормальна? – шоковано верещав таксист, спустивши скло, та це не допомогло. Від’їхавши на пів метра, автівка знову нас протаранила. Що відбувається?

Додавши газу, таксист спробував втекти, та це не спрацювало. Раз по раз таранячи нас то в зад, то в бік, Кіра намагалася зіштовхнути нас з  дороги. Так-так, за кермом ворожої автівка сиділа та сама вродлива брюнетка, от тільки обличчя її перекосило від люті та неприхованої ненависті. Зрозуміла одразу, це не випадковість! Вона намагається мене вбити!

Коли почала молитися, навіть не зрозуміла. Скрежет металу об метал, писк шин та голосні мати шокованого усім цим водія, створювати таку какофонію, що складно було навіть розчути власні думки, не те, що голос. Але я молилася! Не за себе, не за власне життя! А за свою донечку, адже окрім мене у неї більше нікого немає! Відчуваючи, як шалено гупає в голові кров, я благала у Бога лише щасливої долі для неї! Хоч би їй підібрали хорошого опікуна!..

Удар! Ще удар! Таксист спробував відповісти, та куди йому до позашляховика. Нас зносило з дороги у глибокий кювет. Ще мить і я відчула, як машина почала завалюватися на бік. Вхопившись за голову, сильніше втиснулася к сидіння. Це кінець! Що ж, сподіваюсь, ми виживемо!

***

Світлана поїхала, та по собі залишила гіркий присмак розлуки. Тривога гризла зсередини, наче хробак. Хотілося негайно схопитися, заскочити в автівку і мчати слідом, аби лишень переконатися, що його кохана жінка щасливо добралася додому. «Це параноя!» - говорив сам собі, та заспокоїтися ніяк не вдавалося.

Дзвінок пані Марії застав його уже за кермом. Чому він повірив дивакуватій жінці? Чому навіть не поцікавився, звідки вона знає, що Світлана уже поїхала? З чого вона взагалі взяла, що кохана потребуватиме його допомоги? На ці питання не було відповіді, та Роман їх і не потребував. Втиснувши  педаль газу в підлогу, він помчав наздоганяти злощасне таксі, котре так швидко відвозило його жінку у невідомість.

На вулиці геть стемніло. Трасу, що вела від елітного села до міста освітлювали лише ліхтарі та фари автівок. І навіть так чоловік одразу зрозумів, що щось не так! То тут, то там на трасі валялися уламки автомобіля, на обочині зібралося безліч народу, щось жваво обговорюючи, здалеку чутно сирени швидкої та поліції.

- Що трапилося? – запитав у якогось чоловіка, приспустивши скло.

- Аварія! – потиснув той плечима. – Схоже, серйозна! Кажуть, якесь таксі знесло в кювет…

Слухати далі Савіцький не став. Наче ошпарений, він вискочив з автомобіля і кинувся до місця трагедії. Там, в темряві, чітко вирізнялися дві увімкнені фари автівки, що лежала на даху. Чи є загиблі, було не ясно. Так само, як і живі!

Як спустився, навіть не зрозумів. Внизу уже хазяйнували кілька чоловіків, повільно виймаючи з переднього сидіння водія. Він був живий! Його врятував пристебнутий пасок. Матюкався, проклинаючи жінок та тих, хто видає їм права, хитався, наче п’яний, проте йшов. А де ж Світлана?