22.

Двері під’їзду заскрипіли, випускаючи назовні розкішну жінку в смарагдовій сукні, що огортало струнке тіло, кокетливо відкриваючи ліву ніжку. Руде волосся зібране в розтріпаний пучок, випускаючи на тонку шию завиті довгі пасма, а зелені очі сяють яскравіше коштовних каменів, заворожуючи Романа, відбираючи мову та вибиваючи землю з-під ніг.

- Ти розкішна! – прохрипів разом із натужним видихом. В грудях сперло від почуттів, а пальці звело від бажання схопити цю жінку в обійми і більше ніколи не відпускати.

- Дякую…

Сором’язливо опустивши погляд, Світлана почервоніла, наче маківка, ще більше зводячи з розуму остовпілого кавалера.

- Можливо, вже поїдемо? – поцікавилася, коли мовчанка затягнулася.

- А! Так! – прийшов до тями Савіцький, відчиняючи пасажирські двері та допомагаючи жінці присісти. – Ось!

Заскочивши до автомобіля, Роман судомно вдихнув, одразу ж п’яніючи від тонкого ненав’язливого аромату парфумів, котрі огортали кохану, і заледве стримуючи свої пориви, тремтячими пальцями завів двигун.

- Ти не хвилюйся, - заговорив після тривалої паузи, - батьки у мене не погані. Тобі нічого не загрожує! Мати настільки давно мріє про невістку, що ладна одружити мене хоч із шафою, аби тільки вона народила їй внуків, а батько… У нього складний характер, але, впевнений, ти йому сподобаєшся!..

Світлана не відповіла. Вона нервово м’яла хустинку, не відриваючи погляду від вікна.

- А що ти їм скажеш, коли все це закінчиться? – тихо запитала жінку, шокуючи Савіцького. – Рано чи пізно тобі доведеться зізнатися в обмані.

- Навіщо? – нервово посміхнувся чоловік, на мить затримавши погляд на співрозмовниці. Дивитися довше було б небезпечно для їхнього здоров’я, дорога все ж таки. – Я не звик повідомляти рідних про усі події, котрі стаються у моєму житті. Якщо так станеться, просто скажу, що у нас нічого не вийшло…

Якось несвідомо розслабившись, Світлана нарешті змогла посміхнутися. Отже, хвилювалася вона не стільки за себе, як за його батьків? Дивовижно!

Ще через двадцять хвилин вони під’їхали до звичайного багатоповерхового будинку, правда, нового і з хорошим широким подвір’ям.

- А хіба ми не до вашого будинку їдемо? – спантеличено поцікавилася жінка, тим не менш, приймаючи руку Савіцького.

- Поїдемо! – посміхнувся Роман. – Після того, як заберемо жениха!

***

З тих пір, як сіла до автомобіля, всередині все якось дивно тремтіло. Спочатку подумала, що це звичайний мандраж, та згодом зрозуміла, не воно! Ні, мені було трохи лячно, куди правду діти, та ось цей «страх» відступав сам собою, як тільки з поля зору зникав Роман. Ну, і що зі мною знову коїться? Перенервувала?

На дев’ятий поверх піднімалися ліфтом. Проклятий ліфт! За ці декілька хвилин мене встигло так перетрясти, що нагору я дісталася уже повністю виснаженою і без настрою. Що ж буде до вечора?

Квартира зустріла нас шумом, сміхом та веселощами. Шафери, їх подружки, родичі та друзі Андрія оточили жениха щільним кільцем, то вітаючи, то поправляючи бездоганно пошитий, дорогий костюм, то підганяючи гостей. Народу зібралося стільки, що навіть голці ніде впасти, не те, щоб всередину проштовхнутися.

- Дай руку! -  наказав Роман і сам же її схопив, доки я остовпіло переварювала усе, що відбувалося довкола.

А наступної миті мене потягнув за собою справжній торнадо, змітаючи всі перешкоди на своєму шляху, умовно кажучи, звичайно. Серце шалено калатало, гаряча чоловіча долоня обпікала мої холодні пальці, а до обличчя, здається, прилила уся кров з організму, бо воно пашіло, наче в полум’ї. Боже, який сором!

- Друже, - наче крізь вату, почула голос Савіцького, - дозволь тебе привітати зі святом! Нехай моя сестричка ніколи не буде для тебе тягарем, але завжди дарує тобі крила! А ще, хочу познайомити тебе з моєю  Світланою!

- Тією самою? – приємний баритон пролунав зовсім поруч, витрушуючи зі ступору. – Радий знайомству! Андрій Грабник. Роман багато про вас розповідав.

- Правда? – пробелькотіла пересохлими губами. – Цікаво, про що саме? А то у нас із ним відносини почалися якось не з того…

- Не те слово! – розуміюче розсміявся Андрій. Отже, він в курсі! Нервово стисла кулаки. – Не хвилюйтеся, окрім мене більше ніхто не знає.

Ото вже заспокоїв! Здається, день сьогодні буде важчим, аніж я розраховувала.

Захопивши все необхідне, наша велика гамірна компанія розсілася по дорогих автівках (хто б сумнівався)  і помчала у бік закритого від чужих очей селища, де проживала лише еліта міста. Далі все відбувалося настільки швидко, що у мене голова йшла кругом.

Ось нас зустріла зграя вродливих дівчат. Жарти, ігри, викуп нареченої… Наступної миті знову автомобілі і дорога назад у місто. Сотня чи дві фото в найпопулярніших локаціях, автомобілі і знову в дорогу за місто. Там на нас уже чекав ресторан та реєстрація шлюбу. Жіночка в дорогій сукні запросила наречених, зачитала промову, вислухала клятви і подала папір для підпису. Обручки, поцілунки фото! Голова обертом!

В якийсь момент відчула себе отою лялькою на капоті лімузина. Наче й тягають кругом за собою, та уваги так ніхто й не звернув! Саме собою напрошується питання: навіщо я тут?