21.

- А ну? Покажися-но мені! – наче торнадо, влетіла до квартири Ліля, зносячи усе на своєму шляху. – Це що?

Я стояла біля шафи, приміряючи свою улюблену сукню. Так, вона далеко не нова (відголоски моєї юності, сама колись пошила), доволі проста і скромна, проте дуже зручна. Саме тому ошелешений вигук подруги збив мене з пантелику. Їй не сподобалося?

- Не дивися на мене так! – насупилася Птаха. – Я не кажу, що вона погана, але ж не на весілля до Савіцьких! Як не як, там буде увесь бомонд нашого міста. Ти уявляєш, що про тебе подумають гості, коли побачать?

- Що у Романа дивний смак на жінок? – сама вже не рада, що погодилася на цю дурну затію.

- Що ти прислуга, яка забула свою форму вдома! – боляче штрикнула правдою Ліля. – Не ображайся, але я нізащо не дозволю свій найкращій подрузі отак зганьбитися перед батьками найзавиднішого холостяка міста. Ходімо!

Підтисла вуста, розуміючи, що як би гірко мені не було, доведеться визнати істину: вона права! Я абсолютно не підходжу Романові. Тепер, дивлячись на власне відображення, я не можу навіть уявити цього чоловіка поруч із собою. Певно, я зовсім здуріла, якщо повірила у те, що Савіцький може бути не байдужим до мене…

- Чого завмерла? – відволікла від гірких думок Птаха. – Ходімо!

Вхопивши за руку, подружка потягла мене до сусідньої квартири. Більша удвічі, вона радувала око сучасним ремонтом, яскраво-червоними відтінками в інтер’єрі та велетенською шафою, в нетрях якої ховалися скарби Лілії Птахи.

- Є у мене одна сукня… - бурмотіла дівчина, закопавшись у глибини безрозмірного сховища. – Я купила її років п’ять тому. Мріяла одного разу одягнути на побачення у театр чи ресторан… Але тоді не склалося, а тепер у мене розміри змінилися, тай, якщо уже зовсім на чистоту, колір явно не мій!

Наступної миті Ліля вибралася із шафи, тримаючи в руках розкішну смарагдову сукню. Довжиною до підлоги, вона повинна була огортати свою власницю, наче броня, наповнюючи її силою та впевненістю у собі.

- Одягай! – продовжувала шокувати мій стомлений тривогами мозок Птаха.

- Знаєш, я не впевнена, що можу… - спробувала відмовитися. Якщо чесно, мені було навіть страшно до неї торкатися. Атласна тканина, не найкращої якості, але такого вдалого, глибокого кольору, здавалася справжнім коштовним каменем у рідкому стані. Вона сяяла і переливалася синявою у променях вранішнього сонця, заворожуючи та притягуючи погляд.

- Не мели дурниць! – фиркнула дівчина, втиснувши мені до рук цю розкіш. – Одягай уже і покажися мені у всій своїй красі. Інакше ця розкішна річ буде пилитися у шафі ще наступні років п’ять.

Аж пальці засвербіли, так захотілося відчути, як прохолодна тканина ковзне та огорне все тіло. Радісно всміхнулася і помчала переодягатися.

Таке дивне відчуття… Ось, наче, щойно перед шафою з великим дзеркалом стояла я, а вже наступної миті з скляної поверхні на мене дивиться зовсім інша жінка. Руде волосся спускається по спині, палаючи, наче полум’я, очі горять смарагдами, а усмішка сама собою розтягнулася обличчям. І навіть ластовиння вже не виглядає настільки недоречним.

- Розкішна… - прошепотіла Ліля, з’являючись у відображені позаду мене. – Я тут у себе знайшла клатч, який підійде до твоїх бежевих босоніжок і захопила косметику, але тепер бачу, що останнє тобі абсолютно не потрібне. Роман і так збожеволіє від одного твого вигляду!

Щоки залив яскравий рум’янець. Що вона таке говорить? Я ж не для того вбиралася…

- Ого! – радісно вигукнула Соля, вбігаючи до кімнати. А слідом за донечкою повагом причимчикував Боян. Кін оглянув мене зацікавленим поглядом і, щось обурено фиркнувши, побрів до кухні. – Мамо, ти така гална!

- Дякую, сонечко! – поцілувала світлу маківку. – Ти залишишся сьогодні з Лілею, доки мене не буде? Тітка Марія, нажаль, поїхала на дачу. Каже, у неї сезон збору цілющих трав. Ніяк не можна пропустити!

Останнє, це для Птахи. Ми з нею ще вчора домовилися на рахунок донечки, та мені було якось не зручно залишати Солю одну, доки я розважаюся. Якщо це можна буде так назвати…

- Не хвилюйся, - підморгнула подруга дівчинці, - ми весело проведемо час!

Розсміявшись, Соломія побігла збирати речі, доки Ліля таки чаклувала над «непомітним» макіяжем. Що ж, як би там не склалося, сьогодні я постараюся отримати задоволення від всього! Наївна… Ех! Хоч би не зганьбитися!..

***

Він нервував! Не тому, що хвилювався, що ж скажуть численні родичі чи друзі, а тому, що боявся реакції Світлани на знайомство з його батьками. І нехай для жінки воно буде такою собі грою, батьки сприйматимуть усе за чисту монету! Якщо щось піде не так… Це буде катастрофа! Взагалі вся ця затія – це катастрофа!

- Ти де? – гарчав у слухавку Андрій, доки Савіцький мчав містом до Світланиного дому. – Ти ж не забув, що окрім брата нареченої, виконуєш ще й роль шафера на моєму весіллі?

- Та пам’ятаю! – відповідав Роман, несамовито сигналячи автомобілям попереду. – Вибач, попав у затор і лише нещодавно вибрався. Заберу Світлану і одразу до тебе!

- Сподіваюся, цього разу тебе більше не буде намагатися вбити домашній кіт? – заржав по той бік слухавки кращий друг.