19.

Щастя… На крилах цього давно забутого відчуття Савіцький ширяв, наче сокіл, виглядаючи будь-які проблеми, що могли зіпсувати його наступну зустріч із Світланою. Кохання – це добре, але якщо думки відволікатиме робота, він легко може втратити цю неймовірну, проте таку не впевнену у собі жінку.

- Доки вас не було, телефонував адвокат голови «Інвест-Корп». Вони згідні вкласти кошти, проте лише за 50%.

- 15% і не більше, - відгукнувся чоловік, переглядаючи папери, які поклала перед його носом секретарка.

- Вони ні за що не погодяться… - хмикнула вродлива жінка, підсовуючи для підпису керівнику наступний папірець.

Замислившись лишень на мить, Роман легковажно відмахнувся:

- То й нехай! Якщо знову наберуть, одразу ж переключай на мене. Сам з ними розберуся! Або вони підписують договір, або ми знайдемо інших інвесторів!

Рішення, які ще пів року тому Савіцький ніколи не прийняв би, зараз давалися з неймовірною легкістю. А з іншого боку, життя занадто коротке, аби боятися та розмінюватися на завідомо програшні контракти. Дивно, чому тільки зараз він зрозумів таку важливу істину.

- Чому я не здивована, відшукавши тебе посеред груди паперів? – від дверей почувся рідний, з легкими нотками докору, голос. – Любий, ти хоч обідав?

- Мамо? – здивовано скинув очі Савіцький. – Що ти тут робиш? А котра година?

- Майже третя по полудню, - посміхнулася Лариса Михайлівна, присідаючи у гостьове крісло та відкладаючи елегантну сумочку. – Я дзвонила, ти, як завше, не береш слухавку.

- Правда? – Роман здивовано схопився за телефон. – Справді. Вибач, мене дістали постійні дзвінки уже колишніх партнерів, тож я вимкнув звук. Щось трапилося? Щось із батьком?

Жінка уважно, з легким смутком в очах, оглянула свого сина, проте відповіла бадьоро:

- Ти ж пам’ятаєш, що в суботу у твоєї сестри важливий день? – почала здалеку, що не на жарт напружило всі нутрощі Савіцького. Стримано кивнувши, чоловік промовчав, хоч як кортіло відповісти. – У запрошенні сказано, що ти можеш з’явитися з парою… Романе, я сподіваюся, що ти дослухаєшся і нарешті представиш нам свою обраницю…

- Мамо!..

- Тільки не починай! – зупинила уже готовий зірватися з вуст сина протест. – Я знаю, що поспішаю, але прийми до уваги, часу вкрай мало! Твій батько не здоровий, і я б дуже хотіла, аби він встиг побачити тебе щасливим, наскільки це взагалі можливо. Зрозумій, як би ти не сердився на нас, бувають моменти, коли потрібно просто пробачити, відпустити минуле і продовжити жити! Любий, прошу тебе!..

Не даремно нутрощі натякали йому на неприємності. Так, Роман завжди знав, що за тихою і ніжною вдачею його матері ховається справжня левиця, проте ніколи навіть не підозрював, що вона здатна так безжально тиснути на найболючіші точки!

- Я не можу тобі нічого пообіцяти, - нарешті відповів Савіцький, здавшись. – Насправді, ми з Світланою ще не зустрічаємося. Вона дуже складна і… знаєш, чомусь я впевнений, що життя цієї жінки було далеким від щасливого. Я лише намагаюся потроху завоювати її довіру, тож не варто тиснути…

- Тоді поспіши, - сумно усміхнулася Лариса, підводячись, - і, хоч інколи, заїжджай додому. Батько буде радий тебе бачити!..

***

Вихідні пройшли відносно спокійно. Правда, до нас таки завітав сантехнік і сказав те ж саме, що і я: з нашими кранами усе в порядку! А потім заявився ще й кур’єр із меблевого магазину. Привіз розкішний журнальний столик, який абсолютно не пасував до нашої квартири, наче «Мону Лізу» виставили на загальний огляд посеред сміттєзвалища. Я спробувала його спровадити, відмовляючись від недоречного подарунка, та нашу суперечку припинила Ліля. Подружка відібрала у кур’єра злощасний шмат деревини і нагарчала на мене, наче на психічно хвору.

- Здуріла, відмовлятися від подарунків? – шипіла Птаха змією. – У тебе що, кошти зайві з’явилися?

- Але ж це не правильно!.. – спробувала донести свою думку.

- Не правильно було покидати тебе вагітною, без освіти і майна, - вдарила по найболючішому Ліля, - а приймати компенсацію від мажора дуже навіть правильно. Повір, у Савіцького обід коштує дорожче, аніж цей столик!

Можливо так і є, та все ж… Якось не по собі мені було, наче я тепер зобов’язана якось віддячити Романові. Хто б міг подумати, що така можливість з’явиться у мене набагато раніше, аніж я сподівалася.

Повернувшись з роботи, забрала Солю від тітки Марії і взялася готувати вечерю. Нічого особливого: овочеве рагу, сирна запіканка і яблучний компот, все, що любить моє сонечко. Коли хтось подзвонив у дзвінок.

- Ліля! – вигукнула Соля, полишивши іграшки. Мить і вона уже тягнулася до замка, аби відімкнути двері.

Серце вискакувало з грудей, доки намагалася її догнати. Не знаю, хто там, але точно не Птаха. По-перше, вона ніколи не дзвонить, у неї є запасні ключі, а по-друге, ще годину тому подруга помчала на побачення з черговим кавалером. Коли тільки знайомитися встигає?

Клацнув замок і двері відчинилися якраз у той момент, коли я засунула доньку за спину. По той бік на мене дивилися трохи здивовані блакитні очі.

- Романе? – вирвалося від несподіванки. – Що ти тут робиш?