16.

- Послухай, - порушив мертву тишу Роман, коли ми виїхали на трасу, - я хотів би вкотре вибачитися за свої необдумані слова та вчинки…

Міцніше стисла пальці на сумочці. Тільки цього мені бракувало! Не хочу вислуховувати, як йому прикро, що посмів навіть просто подумати про близькість  зі мною!

- Я справді не знаю, що тоді на мене найшло. Просто… ти сподобалася мені! – ШОК! Здається, моя щелепа стрімко поповзла у район грудей… - Ти зачепила щось всередині. Щось, що довгі роки я вважав мертвим… Я злякався! Хотів запросити на побачення і спасував! Наговорив усіляких нісенітниць, а коли усвідомив, що накоїв, було вже пізно! Ти не бажала слухати…

- То це я в усьому винна? – вибухнула, зрозумівши, до чого він веде.

- Ні! – спантеличено поглянув на мене Савіцький. – Звичайно ж, ні! Просто усе було б набагато простішим, якби ти погодилася хоч на хвилинку мене вислухати!..

- Тобто, це таки моя вина! – злість вкотре за сьогодні закипіла всередині, обіцяючи знищити все на своєму шляху. – Тобто, це я принизила тебе, опустивши до рівня коханки та утриманки! Це я залізла у твоє життя без дозволу і почала перекроювати його під себе! Це я підняла тебе на крилах надії, а потім жорстоко гепнула об асфальт!..

- Ні! – вигукнув Савіцький, раптово натиснувши на гальма. Позаду автомобіля почувся різкий писк шин, сигнали інших авто і голосні матюки. Що він творить? – Ні! Це цілком моя провина!.. Стоп! Тобто: «підняла тебе на крилах надії»? Отже… ти не байдужа до мене?

І стільки дитячої радості на обличчі, що навіть шкода стало усе руйнувати. Хоча… Йому ж не було шкода мене, правда ж?

- Ти мені подобався, - виплюнула крізь зціплені зуби. Зараз визнавати свою симпатію до цього чоловіка було б уже занадто. – Колись!.. До того, як розтоптав дитячу наївність суворими буднями багатіїв! Задоволений? Ми поговорили! А тепер відвези мене додому!

Нахабною пикою розповзлася задоволена посмішка. І що він уже встиг собі нафантазувати?

***

Він їй не байдужий! Як би Світлана не заперечувала, почуття до нього у жінки є! Чи… принаймні, були… Та це не важливо! Складно щось створити з нуля, а відновити втрачене, то лише питання часу і наполегливості.

До самого будинку лисички вони їхали мовчки. І лише припаркувавшись, жінка тихо подякувала та вийшла із авто.

- Мамо! – почулося радісне на вулиці. Серце раптом збилося з ритму. Соля! І що тепер робити? Якщо він вийде, дівча може просто його здати і тут уже наслідки непередбачувані. А якщо мовчки розвернутися і поїхати, мала образиться! Не впізнати авто Савіцького Соломія не могла.

Взявши себе до рук, чоловік рішуче відчинив дверцята автомобіля. Соля все ще висіла на матері, щось тихо і дуже інтенсивно їй розповідаючи. В ногах жінки вертівся пухнастий демон, а неподалік уважно за усім спостерігала тітка Марія.

- А це хто? – перевела погляд за спину матері Соля. – Твій длуг?

Шок! Невже не впізнала? Чи це така маленька жіноча хитрість? В любому випадку, Роман був щиро вдячний дівчинці.

- Що? – здивувалася Світлана, озираючись.

Насупившись, жінка, певно, роздумувала, що відповісти донечці. Та Соля не стала чекати і, сповзши з материнських рук, уже сміливо направилася до «незнайомця».

- Пливіт! – посміхнулася мала з милою безпосередністю на обличчі. – Я – Соля! А ти мамин длуг? Ти також шиєш галні сукні?.. Плавда ж, вона гална? Моя мама. Ти не дивися, що у неї вигляд селдитий, то нічого! Плосто вона втомилася… А так, мама у мене дуже холоша, і готує смачно. Обожнюю її толтик! А ти любиш толтики?..

І так далі, і тому подібне. А тим часом, вхопивши чоловіка за руку, Соломія наполегливо тягнула його до під’їзду. «Що вона творить?» - міркував Роман, тим не менш, не пручаючись. Варто розслабитися та отримувати задоволення від спантеличеного вигляду рудої лисички…

***

А все так добре починалося!..

- І що вона творить? – шипів Боян, проводжаючи пильним поглядом свою маленьку господарку та цього нахабу.

- Влаштовує особисте життя матері, - знизала плечима задоволена відьма. Сьогодні вона не вмішувалася у долі, проте спостерігати їй же ніхто не забороняв… - Хороша дівчинка! З таким талантом у неї попереду світлий, широкий шлях…

- Скажеш таке! – фиркнув кіт, прямуючи за Світланою. – Хіба може її шлях бути іншим, коли ти вже не раз приклала до цього свою руку?

Голосний сміх став йому відповіддю.

Проскочивши до квартири, Боян чимдуж кинувся за Романом. Старі витівки із котячим туалетом та хвостом у чашці навряд чи знову спрацюють, але ж уява у домовика велика, та й чаклувати вдома ніхто не забороняв! «Ну, тримайся!» - фиркнув кіт, оглядаючи поле майбутнього бою.