15.

Вихідні наближалися якось занадто швидко. Ось ніби щойно розпочався тиждень, а тут уже Олена Вадимівна сує мені до рук велику фірмову коробку з розкішною весільною сукнею всередині. Адресу, за якою я повинна була привезти коробку, скинула мені на телефон сама ж Савіцька. Звідки тільки номер дістала?

Викликавши таксі, поїхала у невідомому напрямку. Чому невідомому? Тому що будинок Савіцьких знаходився за містом у закритому для в’їзду селищі для багатіїв. Охорона на в’їзді, новесенький асфальт, хоч яйце коти, вілли не менше трьох поверхів кожна, з колонами, барельєфом по фасаду і акуратно скошеним газоном. Я наче потрапила в інший світ. Світ, в якому ніколи не буде місця для мене…

Будинок Ольги нічим не поступався іншим. Великий, розкішний, з високими вікнами та балконами. Було якось навіть моторошно наближатися до такого витвору архітектурного мистецтва. Інакше цю споруду називати язик не повертався. Таксі попрохала зачекати. Ну, справді, скільки потрібно часу, аби віддати коробку?

Руки мілко тремтіли, доки натискала на дзвінок, а всередині все скрутилося від напруги. «Ну? Чого ти, Лано? Розправ плечі, посміхнися! В кінці кінців, ти ж не милостиню просити прийшла, а привезла результат важкої клопіткої роботи! Нічого вони тобі не зроблять!..»

Думка ще не встигла до кінця сформуватися, коли замок тихо клацнув, а двері відчинилися. Насправді усе це зайняло не більше кількох секунд, та мені здалося, що час сповільнився, а все довкола застигло. Мить і по той бік умовної межі на мене дивляться такі ж здивовані, як і мої власні, очі. Скільки ми отак стояли, не рухаючись та не розмовляючи? Просто, наче ненормальні, вп’ялися поглядами одне в одного і ні ворухнутися, ні заговорити…

- Світлано?.. – нарешті вивів мене зі ступору до болю знайомий голос. І чого я так здивувалася? Це ж логічно: Роман також Савіцький, не дивно, що він відчинив двері.

- Сукня… - нарешті згадала, чому взагалі сюди прийшла. – Ось! Ольга Олексіївна просила привезти її додому. Прийміть, будь ласка, і розпишіться ось тут!..

Роман завис, переводячи погляд то на мене, то на коробку.

- Так! – нарешті розродився. – Оля попереджала… Але вона не казала, що сукню привезеш саме ти…

- Це проблема? – підібгала вуста, відчуваючи, як всередині закипає гнів.

- Що?.. Ні! Звісно ж ні. Просто… Може зайдеш? Вип’ємо кави, поговоримо…

Злість! Вона сколихнулася в мені, наче цунамі, наростаючи з шаленою швидкістю і руйнуючи все на своєму шляху.

- Ні! – процідила крізь зуби. - Підпишіть, будь ласка, накладну і я поїду! В кінці кінців, на мене чекає таксі!..

Замислившись лише на секунду, Роман раптом вийняв телефон і почав строчити смс. А вже за хвилину, доки я не розуміла, що взагалі відбувається, таксист мені посигналив, розвернув авто і поїхав геть.

- Гей! – вигукнула, кинувшись слідом, але даремно. – Що ти накоїв? Як я, по-твоєму, буду звідси вибиратися?

Я була така зла, що заледве стримувалася, аби не жбурнути горезвісну сукню в цього йолопа!

- О! – чомусь неймовірно зрадів чоловік, весело розсміявшись. – То ми знову на «ти»!

- Що?.. – це я дурна, чи лижі не їдуть? Про що він говорить?

- Не хвилюйся, - Роман ширше відчинив вхідні двері, пропонуючи зайти, - я сам тебе відвезу! Світлано, ну справді, нам варто поговорити…

- Підпиши! – простягла зім’яту накладну. Поясни тепер головній, що я робила з цим папірцем!

Савіцький знову проігнорував моє ввічливе прохання. Ах так!..

- Тримай!  - всучивши велику і, до речі, важку коробку чоловікові, швидко вихопила телефон. Доки Савіцький не очухався, ввімкнула камеру і зробила селфі. На задньому фоні красувався абсолютно ошелешений Роман із фірмовою коробкою в руках. Думаю, цього буде достатньо для доказу виконаної роботи.

- Що ти робиш? – отямився багатій.

- Свою роботу! – задоволено гаркнула і, доки мене не зупинили, побігла геть. Не стане ж він наздоганяти!..

Наївна!...

***

Неочікувано, але… Доведеться йому виставитися улюбленій сестричці. І як їй тільки вдається настільки уміло та непомітно маніпулювати людьми?..

Ольга подзвонила ще зранку, попередивши про те, що і вона, і батьки, і навіть слуги на усі вихідні покинули будинок, а їй після полудня повинні привезти весільну сукню.

«Так давай я сам заїду у салон і заберу твою сукню», - запропонував Роман, наївно вважаючи, що зможе владнати справу за кілька хвилин замість кількох годин, які доведеться провести у дорозі та батьківському домі.

«Ні! – гаркнула сестричка, збиваючи Савіцького з пантелику. – Важливо, аби ти отримав її саме вдома!»

Вдома так вдома!.. Яким же було його здивування, коли посильним виявилася не хто інший, як Світлана! Всередині усе стислося від хвилювання і хвилі почуттів, що раптом накотилася на непідготовленого морально чоловіка. Роман щось белькотів, намагаючись заманити жінку до будинку, та все марно. Вона втекла, зникаючи в далині.

«І що? – пролунало в голові голосом сестрички. – Ти так її й відпустиш?»