13.

- Досить спати, сонько! – крізь сон пробився дзвінкий жіночий голос. – Хочеш пропустити усі свої надважливі зустрічі? Впевнена, їх у тебе багато…

- М-м-м… - застогнав Роман від різкого болю, що буквально роздирав голову на шматки. Скільки ж він учора випив, щоб отримати таке страшне похмілля? – Олю? Ти як сюди потрапила?

Очі розплющуватися відмовлялися, у роті таке відчуття, наче сам Боян нагидив, а кожен звук нагадував церковні дзвони. Із пам’яті слухняно виринули студентські будні. Коли він востаннє так напивався?

- Через двері, - посміхнулася люба сестричка, відчиняючи вікно і запускаючи до кімнати освіжаючу прохолоду. – Ти б поквапився, доки мама не завітала зі своїми повчаннями. Знаєш же, як вона відноситься до твоїх п’янок… Та й приховати, що ж спонукало тебе так нализатися, уже не вдасться! Доречі, а що взагалі трапилося?

Мама?.. Різко підірвавшись з ліжка, аж голова запаморочилася і вміст шлунку підступив до горла, оглянувся. Довкола знайомий інтер’єр колишньої кімнати у батьківському домі. «Чорт! Грабник!»

- Мене хтось бачив вчора? – прохрипів пересохлим горлом, сповзаючи з ліжка. «Потрібно тікати!» - майорів десь на задвірках свідомості здоровий глузд.

- Окрім мене? – знущалася Оля. – Ні, звичайно! Андрій попередив, що ти не зовсім адекватний, проте він не говорив, що аж настільки. Ти взагалі в курсі, що був без свідомості? Романе, що трапилося?

Вимогливий погляд та вперті в боки руки давали чітко зрозуміти, ця фурія не відчепиться. Простіше зізнатися, аніж сперечатися.

- Якщо я скажу, що тебе це не стосується, ти залишиш мене у спокої? – пробурчав Савіцький, замикаючись у ванній. Марно! Ольга завжди була не менш впертою, аніж він сам.

- Ну?..

Довелося розповісти! Не все, звичайно ж. Просто зізнався, що є жінка, яка йому дуже подобається. Та він наговорив дурниці і тепер вона ігнорує будь-які його спроби налагодити відносини.

- А ця жінка… - обережно поцікавилася сестричка, - часом не Світлана із «Мармеладу»?..

Шок! Як вона здогадалася? Славнозвісна жіноча інтуїція чи він необачно проколовся?

- Чого ти так дивишся? – розсміялася Оля. – Я ще тоді зрозуміла, що щось не так. Ти приволік мене у простенький, нічим не примітний салон, хоч міг би, до речі, запропонувати сукню від кутюр!..

- Вибач! – знітився Роман. Він й справді бовдур, раз понадіявся усе приховати.

- Та нічого! Мені навіть сподобалося, – відмахнулася дівчина. - Тим паче, я помітила, як ти на неї дивився. Ти взагалі в курсі, що у тебе очі спалахують, наче світлячки, при її появі?

Серце відгукнулося тупим болем.

- Олю, я такий дурень! – розтер обличчя чоловік, присідаючи на ліжко. – Вона зненавиділа мене і тепер нізащо до себе не підпустить!

- І що? – спохмурніла жінка. – Здаєшся? Відступишся?

«Ні!» - гаркнула зсередини славнозвісна впертість. «Нізащо!» - хитренько посміхнулася злопам’ятність.

- Подивимось! – хмикнув Роман, рішуче піднімаючись. – Вибач, у мене з’явилася нагальна справа!

***

Здається, я остаточно з’їхала з глузду! А як іще це назвати? Всю ніч уві сні мені ввижався Роман Савіцький. Його очі, посмішка, розкішна статура. Наче недосяжна зірка, він маячів вдалині, нагадуючи, наскільки велика між нами прірва пролягла. Якщо це підсвідомість нагадує про те, що ми втратили через дурну самоповагу, то я не згідна! Навіть якби так сталося, і я прийняла ту ганебну пропозицію, рано чи пізно Роман би оговтався і прогнав мене. А такого приниження навіть я не переживу!

Швидко зібралася, поцілувала сонну донечку і помчала на роботу. День обіцяв бути важки і довгим. Сьогодні останній підгін декількох весільних суконь, в тому числі й у Савіцької. Наче нічого такого, і все ж тривога не покидала.

Неймовірно вродлива жінка з’явилася точнісінько у назначений час. Її світла посмішка, така схожа на Романову і водночас абсолютно інакша… За нею не ховалося ніякого підступу, їй хотілося довіритися, хотілося відкритися, та чи справді усе таке, як здається на перший погляд. Адже у багатих не лише власні причуди, а й багатий досвід у маніпулюванні людьми. Тож, Світлано, не варто тобі про це задумуватися. В кінці кінців, вас більше ніколи нічого не пов’яже!

- Привіт усім! – засяяла на весь салон Ольга. – Нарешті! Останній раз! Коли я зможу отримати на руки свою сукню?

- Сьогодні остаточно усе підженемо і, думаю, до вихідних можна буде її забрати, - пообіцяла Олена Вадимівна, зустрічаючи свою улюблену клієнтку. Ще б пак! Після того, як усе місто довідалося, де шиє свою весільну сукню донька Савіцького, замовлення посипалися, наче з відра.

- Ой! – злякано зойкнула наречена. – Я не зможу її забрати! Ми з Андрієм вирушаємо до його батьків на усі вихідні. Що ж тепер робити?

- Ну, - зніяковіла головна, - якщо вам не терміново, тоді сукню забрати можна і з наступного тижня…

- Ні! – вигукнула Ольга. – Наступного тижня ніяк… Можливо, хтось зміг би привезти її до мого будинку?

Шоковано переглянулася з колежанками. Оце і є ті славнозвісні «мухи» багатіїв? Неочікувано!