12.

Життя налагоджувалося! Робота, дім, робота, все, як завжди. Усміхнене обличчя донечки, котра щодня зустрічає мене біля під’їзду, наче маяк вдалині, сповнює серце щастям та надією на краще. Боян якось дивно втихомирився, більше навіть не намагаючись закочувати звичні істерики. Та найбільше мене тішило те, що на усі примірки Ольга Савіцька приходила без супроводу. Не уявляєте, як я боялася нашої нової зустрічі з Романом! Здавалося, або зірвуся і приб’ю його, або ж сама помру від сорому. Чого мені соромитися? Певно, власної дурості!..

Людська психіка – це взагалі дуже дивна річ. От, здавалося б, принизили, як тільки могли, розсердили до темних плям перед очима, а минуло лише три спокійних дні, без жодної згадки цього самозакоханого самця, як образа забулася, а тіло розслабилося. А даремно!..

- Світлано! – почувся позаду знайомий голос, змушуючи спіткнутися на рівній дорозі. Завмерла посеред тротуару, міцно заплющивши очі.

«Це галюцинація! Звичайна слухова галюцинація!» - подумки переконувала себе, намагаючись рушити далі. Біль та злість сколихнулися, наче й не затихали.

- Світлано, зачекай! – почула, як Роман швидко до мене наближається. Смикнулася вперед, аби якнайшвидше зникнути, проте не встигла. – Привіт!

Весела посмішка, без жодного натяку на сором, розповзлася щасливим обличчям, а руки міцно стискали розкішний трояндовий букет. Серце збилося з ритму, пропустивши декілька шалених ударів. Чого б це воно?

- Як добре, що я таки встиг! – продовжив чоловік, так і не дочекавшись від мене хоч якоїсь реакції. – Ти додому?

- Чого вам, Романе Олексійовичу? – промовила начебто спокійним голосом. О! Чого тільки мені вартував той спокій!

- Отже на «ви»… - розчаровано пробурмотів Савіцький, знітившись. – Хоча, чому я дивуюся? Заслужив!.. Світлано, я хотів би вибачитися перед вами! На днях мене занесло, наговорив вам усяких дурниць, образив… Вибачте! Справді, не розумію, що на мене найшло?.. Це вперше…

Злість все ще кипіла, обпікаючи горло та стискаючи його болючим спазмом, та в душі уже щось повільно розслаблялося, наче пружинка, накручена до межі. Ні, я не пробачила, але вбивства точно не буде!

- Не варто! – пробурмотіла сиплим голосом, відступаючи на крок. – Якщо ми з вами більше ніколи не зустрінемося, цього буде досить! І не хвилюйтеся, я нізащо не зіпсую сукню вашої сестри! Бувайте!

- Що? – здивувався чоловік. – Світлано!..

Та я вже пішла. Не хочу нічого чути!.. Сама себе не розумію. Спочатку образилася, коли він запропонував стати коханкою, а тепер за живе зачепило оце «найшло»! Отже, це лише безглуздий порив. Насправді я йому ніколи не була потрібна!.. Що ж, нічого нового!..

***

Він стояв посеред тротуару, проводжаючи її тонку фігурку, а всередині закипала злість! Що знову не так? Наче й вибачився, а відчуття таке, ніби йому в обличчя плюнули! Невже спізнився?..

Здалося, того злощасного дня, коли Роман завітав до будинку Марії Пилипівни, його хтось прокляв! Опісля конфузу з черевиками, Савіцький помчав додому, перевзуватися і, бажано, прийняти душ, адже на нього попереду ще чекала важлива зустріч. Та не все так сталося, як гадалося. На нервах, чоловік не помітив, як перевищив швидкість і його зупинила поліція. Бачив би хтось із знайомих, які у них були пики, коли вони відчули амбре Боянових подаруночків!.. Було б смішно, якби не настільки сумно!

Потім вимкнули теплу воду. Виявилося, ремонтні роботи! Холодний душ настрій аж ніяк не покращив. А коли на зустрічі, на яку Роман звичайно ж запізнився, його ще й спробували підставити, у чоловіка геть знесло дах! Виказавши усе, що тільки думає в даний момент про колишніх майбутніх партнерів, свого криворукого помічника та секретарку, котра не здатна перевірити документи без його нагляду, Савіцький зірвався та помчав додому. Пляшка віскі стала його подружкою на залишок вечора…

Наступні два дні довелося розгрібати наслідки своєї нестриманості. Саме тому часу, аби належним чином підготуватися до зустрічі із Світланою у нього не було. І тепер, тупцюючи на місці після відверто холодного прийому, чоловік не розумів, в чому саме помилився. Не ті квіти? Не такі слова? Не достатньо винуватий вигляд? Що не так?

Із роздумів вивів дзвінок мобільного.

- Слухаю! – гаркнув Роман, не дивлячись на екран.

- Ого! – відгукнулися по той бік слухавки Андрієвим голосом. – До мене долітали чутки про твою неадекватність останнім часом, але щоб настільки!.. Друже, що трапилося?

Важко видихнувши, Савіцький жбурнув букет у найближчий смітник і розтер обличчя вільною долонею.

- Мені потрібно випити! – поставив перед фактом, направляючись до автомобіля.

- Зрозумів! – посміхнулися по той бік телефону. – Зустрінемося на нашому місці!

Уже через годину Роман залпом спорожнював бокал світлого пива, вперше за останні років п’ять не думаючи про наслідки. Нутрощі роз’їдали протиріччя, а реальність щомиті вносила власні корективи.

- Розповідай! – великодушно дозволив Грабник.

- Вона мене знову послала! – злегка захмелівши, відповів Роман. На голодний шлунок пиво надто швидко вдарило в голову.

- Хто? – не зрозумів друг.