9.

Я страшенно нервувала! Розуміла, що це не побачення, що не існує ніякого подвійного дна і все одно руки трусилися, коли зранку підбирала собі одяг. Вперше за п’ять років підбирала! Зазвичай на це просто не вистачало часу, тому одягала перше, що потрапляло на очі, а тут… Робота не бралася, до голови лізли дурні думки, а серце вилітало із грудей! Яка ж я дурепа! Нафантазувала собі хтозна чого, а тепер не можу заспокоїтися…

Час до обіду тягнувся виноградним слимаком. Проте найстрашніше очікувало мене попереду. Уже залишаючи майстерню я зрозуміла, що абсолютно не знаю, куди мені йти! Адже вчора, певно від стресу, зовсім забула уточнити місце. Думала, здурію, доки пригадувала, чи зосталася у мене візитівка Савіцького… На щастя (чи то на біду? Ще не певна), чоловік зустрів мене на виході із салону.

- Ми не домовилися про місце!.. – промовили в унісон, завмираючи одне навпроти одного.

Шок! Правду кажуть: у дурнів думки сходяться! Якщо раніше я б обов’язково посперечалася, то сьогодні й справді не в собі…

- Спустимося вниз? – нервово посміхнувся Роман, переминаючись з ноги на ногу. – Я бачив там кав’ярню…

- Можна, - пальці судомно стисли гаманець. – Якщо бажаєте, аби всі мої коліжанки цілий тиждень пліткували про наш роман!

Захлинувшись повітрям, чоловік судомно закашлявся. Бідний, його так налякала перспектива мати зі мною якісь відносини, що заледве не вмер!

- Можливо, краще просто прогулятися парком? – нервово посміхнулася, пропонуючи вигідний для мене варіант.

- А як же обід? – видихнув Савіцький охриплим голосом.

- Думаю, зараз мені навіть шматок в горло не полізе… - пробурмотіла, прямуючи до ліфта. – Я не голодна!

На тому й зійшлися. Мовчки дійшли до невеличкого, проте доволі затишного парку. Навколо бігали діти, гуляла молодь, освіжаюче дзюркотів фонтан, та розслабитися ніяк не вдавалося.

- То… ви хотіли щось обговорити зі мною? – вирішила перейти до суті. Очікування набагато страшніше, аніж сама розмова.

- Можна і так сказати, - насупився чоловік. – Чесно кажучи, я навіть не знаю, як вам про це сказати…

- Як є! – посміхнулася, зрозумівши, що не лише мені не по собі.

- Думаєте?.. – Роман з надією зазирнув мені в очі. – Що ж… Світлано, я не звичний до таких розмов… і, тим паче, ніколи сам такого не пропонував раніше… але… Ви б погодилися стати моєю коханкою?

ШОК!.. Ні!.. Ні-ні-ні!.. Мені це почулося! Точно! Це просто звичайні слухові галюцинації…

- Перепрошую, але я не зовсім зрозуміла…

- Коханкою! – повторив страшне слово Савіцький. Я бачила, йому також було дуже не зручно. Наче це не чергова забаганка багатія, а якийсь дурний жарт. – Не хвилюйтеся, ніяких офіційних заяв, ніяких фото в соцмережах! Звичайні товарно-торгівельні відносини. Ви мені своє тіло, а я вам гроші, прикраси, одяг… Все, що забажаєте! Можу перевести вашу доньку у дорогий приватний садок, купити вам квартиру, на яку ви заслуговуєте… Можете навіть покинути цю роботу! Повірте, я здатний вас забезпечити!..

- Звідки? – прохрипіла, бо горло раптом стисло болючим спазмом. Я – товар! Відчула себе брудною…

- Що? – здивувався чоловік.

- Звідки вам знати, чого я заслуговую? – на очі набігли сльози, а спогади з минулого вигулькнули, наче я не закопувала їх по глибше усі п’ять років поспіль.

- Просто я…

- З чого ви взагалі взяли, що мене може зацікавити ваша «щира» пропозиція? – серце розривало так, наче хто встромив у нього ножа і, граючись, провертав його по колу. – Хіба я голодую, у відчаї чи, можливо, живу на вулиці?.. Я все своє життя важко працюю, щоб ніколи не бути залежною від таких, як ви!..

- Світлано, ви не так мене зрозуміли!.. – намагався щось виправити Роман, та я його більше не чула. Не бажала слухати!

- Ніколи! – прошипіла розлюченою змією. – Ніколи більше не наближайтеся до мене, чуєте!

- Світлано… - Савіцький, з не прихованим відчаєм у погляді, схопив мене за руку, намагаючись втримати.

- Не смійте! – вирвалася, заліпивши йому смачного ляпаса. Долоню опекло болем, а голова чоловіка сіпнулася, наче бовван на панелі автомобіля.

Хотілося кричати, плакати і битися лобом об щось тверде, та я трималася. Досить! Життя добряче уже покидало мене об бетонні стіни. Більше я не хочу! Гідність і самоповага – це все, що залишилося! Відбирати останнє не дозволено навіть злодієві!

***

«Що він зробив не так?» - питання, котре мучило, доки він їхав назад до офісу, по дорозі до порожньої квартири і навіть вночі, доки дивився у стелю. «Чому так сталося?» Адже прямуючи на побачення, він планував сказати зовсім інше! Він хотів зізнатися у власній симпатії, сказати, що з моменту їхньої зустрічі більше не може нормально спати! Що він не знає її, але шалено бажає дізнатися!.. А в результаті: язик без кісток, пропозиція, від якої у самого волосся підіймається дибки і розідране на шматки серце… Хоча, якщо залишатися відвертим до кінця, він заслужив! Кожне її слово, кожен гіркий погляд, переповнений болем і бажанням його убити, заслужив! Не він тут жертва! Далеко не він!