8.

Він знову прийшов! Під час обідньої перерви, коли більшість моїх співробітниць спускається у кав’ярню на першому поверсі, і лише я та Аня, наша адміністратор, залишалися в салоні. Я, тому що обідати внизу занадто дорого, а щодо Ані… ЇЇ обідня перерва не співпадала з нашою, аби не втрачати клієнтів, котрі могли завітати у цей час.

Так от, Савіцький вигулькнув, наче нізвідки. Я якраз заливала окропом чайний пакетик, коли двері кімнати відпочинку тиху скрипнули, сповіщаючи про прихід гостя.

- Аню, будеш чай? – поцікавилася, не оглядаючись.

- Було б добре, - приголомшив знайомий голос.

Зойкнувши, пролила гарячу воду на стіл, обприскуючи уніформу. «Та щоб йому!..»

- Вибачте! – підскочив чоловік, вихоплюючи у мене з рук чайника та метушливо підшукуючи йому місце. – Я не хотів вас налякати!..

- Все добре, - щиро посміхнутися не дозволяло переполошене серце, котре ніяк не бажало вгамуватися. – Не очікувала, що окрім Ані, нашого адміністратора, хтось іще може сюди заглянути…

- Он як… - Роман зам’явся, полишивши нарешті горезвісну кухонну техніку і поглянувши на мене дивним поглядом. - Зізнатися щиро, проник я сюди без дозволу. Їй хтось подзвонив… і я скористався можливістю…

- Ясно! То… щось не так із сукнею? – зробила логічний висновок його появи. – Ваша сестра бажає щось змінити?

- Що? – завис Роман, занадто пильно розглядаючи моє обличчя. Невже я забруднилася? – А! Ні… Чесно кажучи, я не знаю, навіщо прийшов…

Моя ліва брова ошелешено поповзла вгору. Здається, я тепер розумію значення вислову: «багаті також плачуть!» Ага, від власних дивацтв! Хоча, враховуючи, скільки у них грошей на рахунках, їм можна все!

- Світлано, можливо, ви погодитеся сьогодні пообідати зі мною? – випалив Савіцький, шокуючи мій бідний мозок.

- Е!.. – ото багатозначна відповідь! Точно в моєму стилі! - Не можу…

- Зрозуміло… - здалося, чи моя відповідь його розчарувала?

- Ну… тобто, обід уже закінчився… Тому, не можу! Але якщо завтра…

- Чудово! – вигукнув чоловік, схопивши мене за руку, аби судомно потиснути. – Тоді, я завтра зайду! До зустрічі!..

«І що це було?» - ошелешено подумала, коли за Романом навіть слід простиг…

День пройшов у якомусь сум’ятті, наче і працювала, а зібрати думки до купи ніяк не вдавалося.

- Ти чого телефон не береш? – обурилася Ліля, протискуючись повз мене до кімнати. Було вже біля дев’ятої години вечора, коли у квартирі пролунав дзвінок.

Вхопила покинутий ще декілька годин тому телефон, перевіряючи «пропущені». І справді, подруга дзвонила тричі за останні дві години.

- Ой! – схаменулася, вмикаючи на ґаджеті звук. – Я й забула, що ввімкнула віброрежим. Вибач! Щось трапилося?

- Це ти мені розкажи! – образа буквально сочилася із кожного її слова. Здавалося, якби на моєму місці був хтось інший, Птаха уже б стерла його з лиця землі! – Чому я повинна дізнаватися від абсолютно чужих мені людей про те, що Ольга Савіцька шиє свою весільну сукню у вашому салоні?

Ступор!

- А це так важливо?... – «Невже я знову щось пропустила?»

- Ти ще питаєш? – Ліля обурено загрюкала посудом у моїй крихітній кухні. Соля ще не спала, тож я не стала сварити подругу. – Уяви собі мій шок, коли вранці зустрічаю Оленку Квітницьку… Ну, ти ж знаєш, нашу бухгалтерку!.. А вона зухвало береться переповідати мені останні новини з інстаграму про місцеву знаменитість! І все б нічого, все ж таки я у відпустці та маю повне право пропустити мимо вух різні дурниці. Проте, коли виявилося, що свою страшенно дорогу і розкішну сукню Савіцька замовила не у світового дизайнера, а у вас!.. Лано, ти мене просто убила! Як ти могла?

- Лілю, не говори дурниць! – видихнула, зрозумівши безглуздість усіх звинувачень. – Це всього лише сукня. Подарунок Романа на весілля…

Хвилинна тиша… Ой!

- Отже, Роман… - задоволено посміхнулася жінка, зіщуливши очі.

- Не починай! – застогнала, розуміючи до чого вона веде.

- Але ж «Роман»! Це ж не просто так, правда? – не вгавала подруга. – Розповідай негайно!

Довелося розповідати! Подробиці із мене витягували до найменших дрібниць. Коли Ліля все ж пішла додому, здавалося, наче мою душу вирвали, викрутили і запхнули назад. Сил не залишилося!

-  Ти чому не спиш? – запитала донечку, коли нарешті дісталася до ліжка.

- Боян нелвує, - знизала плечима доросла не по роках дівчинка.

Здивовано поглянула на великого чорного кота, що розлігся в ногах Солі. Знервованим він аж ніяк не виглядав. Радше самозакоханим балуванем долі і нашої маленької родини. Голосно муркотів, заплющивши жовті очі, і час від часу поводив пухнастим вушком.

- Думаю, Боян обов’язково впорається з будь-якими проблемами, - вкрила доньку тонкою ковдрою і поцілувала у лоб. Це наша маленька традиція від самого її народження. – Тобі не варто хвилюватися. Добраніч, люба!

- Добланіч!

- Солодких снів!