7.

«І що це було? - міркувала, прямуючи додому з пакетом смаколиків. - Дивний день!» Перед очима все ще стояв образ Романа Савіцького. Ніде правди діти, чоловік був дуже привабливим, навіть на мою делитантську думку. Від його проникливого погляду, що буквально вивертає тебе навиворіт, мурахи табуном марширують по всьому тілу. Можливо, саме тому мене так зачепила його поява разом з Ольгою… Вродлива, розкішна жінка з ідеальним смаком і необмеженими можливостями!.. Це не ревнощі, банальна заздрість! Саме так! Бо ж хто із нас не мріє хоч на мить опинитися на її місці? Не бери до голови, Лано! Воно того не варте…

- Мамо! Ти повелнулася! – вискочила у коридор Соля, обіймаючи мене за талію. – Щось тлапилося?

У великих очах спалахнула тривога. Опустилася навколішки, цілуючи донечку у маківку. Як же мені її не вистачало!

- Ні, люба! – майже не збрехала. – Просто втомилася. Візьмеш речі?

Кивнувши, донька зникла у квартирі, ледь не збиваючи з ніг сердитого Бояна. Фиркнувши щось обурливе, кіт помчав нагору, наче його хто ошпарив.

- Схоже, не лише у мене день видався важким…

- Не бери до голови, - всміхнулася тітка Марія, проводжаючи Соломію до виходу. – Йому давно пора навчитися достойно приймати поразки!

- Про що це вона? – спантеличено поцікавилася у Солі, доки підіймалися на свій поверх.

- Боян плоглав Милону у шахи, - відмахнулася донька, ще більше вганяючи мене у шок.

- А хто такий Мирон?

- Так домовик тітки Малії! – як саме собою, відповіла дівчинка. – Він набагато сталший за Бояна, не дивно, що весь час виглає…

З глузду з’їхати! Треба буде поговорити із сусідкою, аби менше розповідала Солі різні нісенітниці. Я не проти, щоб дитина росла всебічно розвиненою, але життя у світі фантазій теж до добра не приведе!..

Ніч видалася короткою та шумною. До світанку у квартирі чулися шурхіт, котячий м’явкіт та тихі кроки. А наступного ранку, збираючись на роботу, раптом помітила в своїй сумці клубок котячої шерсті упереміш з червоними нитками та сіном.

- А це ще що таке? – здивовано поглянула на котячий дарунок (сто відсотків впевнена, це не Соломіїних рук справа) і жбурнула його на взуттєву полицю. Кіт невдоволено фиркнув. – Бояне, якщо це спосіб помиритися після вчорашнього зриву, не переймайся! Розумію, програвати ніхто не любить!

- Ні ж бо, мамо! – вмішалася у нашу розмову донька, сонно потираючи оченята. Спеціально її не будила. Тітка Марія обіцяла пізніше сама підняти маленьку. – Це для тебе! Захисний амулет, щоб злі духи оминали!

- Он воно як! – певно в моїх очах читався занадто відвертий сумнів, бо наполягати ніхто не став. – Дякую! Проте нехай залишається вдома і оберігає мої найцінніші скарби!

Соля здивовано зойкнула.

- У тебе є скалби? – заледве стрималася, щоб не розсміятися.

- Є! – відповіла серйозно. – Ти і Боян! Ви двоє - найцінніше, що у мене є!

Поцілувала донечку у маківку та попрямувала на роботу. Ліля взяла відпустку, тож варто поспішити, аби не спізнитися на маршрутку, а то ще без премії залишать!

***

- Ну, і чого ти з самого ранку не в настрої? – поцікавилася Марія, впускаючи до квартири Соломію та її пухнастого кота. – Невже й досі сердишся через оту дурну витівку? Подумаєш, схитрували трішки!..

Голосно фиркнувши, Боян прослідував до кухні і заскочив на стілець, нервово смикаючи хвостом з боку в бік.

- Ага! – раптом вигукнув він, впіймавши нарешті суть сказаного. – Отже, таки схитрували! Я знав! Знав!..

- Чого розверещався? – просто із стіни до гостей вийшов невеличкого зросту бородатий чоловічок, вбраний у чисту білу сорочку та сірі полотняні штани. – В своєму домі кричатимеш, а тут поводься чемно!..

- Мироне! – пожурила господиня квартири. – То що ж трапилося? Солю, іди до столу, я тут пундиків напекла.

- Та що-що? Біда, Марічко! Біда у нас страшенна… - бубонів стурбований Боян, смакуючи пундиками, аж пудра на вуса осипалася.

- Яка така біда? – здивувалася жінка, заливаючи пахучі трави окропом.

- Знамо, яка! – сердився домовик. – Та, від якої немає спасіння! Я вже і так вивертався, і сяк, а він все ходить по п’ятах, наче прив’язаний. Он, і вчора від Лани на версту його парфумами несло! І чого, питається, причепився? Невже нікого іншого у місті немає?

- Та-ак! – наливши у чашки запашного чаю, жінка присіла до сталу. – Щось я нічого не розумію…

- Боян говолить про того дядю, котлий час від часу пловодзав нас додому із садочка, - вмішалася Соломія, втираючи солодкого носа рукавом.

- То ти його бачила? Якого дядю? – в унісон вигукнули тітка Марія та кіт.

- Угу! – кивнула мала. - Мама дузе стомлюється, тому не помічає…

- А мені чого не сказала? – обурився пухнастик. – А якщо він поганий?..

- Ні! – посміхнулася дівчинка, дивуючи співрозмовників. – Не поганий. У нього очі доблі... і посмішка!..