2.

Літо – пора розквіту, солодких ягід, теплого моря і весільного буму! Нічого дивного, що у нашій невеличкій, проте доволі популярній швейній, де і так завжди було достатньо замовлень, зараз працювали у дві зміни. Особливо вишивальниці!

До п’ятої, коли уже потрібно було забирати із садка Соломію, у мене всі пальці боліли. Та це не біда! За це в кінці місяця обов’язково буде премія. Можна буде відкласти трохи грошей донечці на взуття. Літо літом, а зима не за горами!

Вибігла на вулицю першою, поспішаючи, як говорять мої дівчата: «наче на пожежу». Гірше, любі мої! Гірше! Садок от-от зачинять, і мою дівчинку випруть за ворота разом із розлюченою вихователькою.

Зізнаюся чесно, я не дивилася по сторонах. Не було коли! Просто мчала вперед, вивченим до безпам’яті шляхом, навіть не задумуючись, що це може привести до страшних наслідків…

Коли тільки той клятий автомобіль вискочив із повороту? Почувся страшенній писк гальм. Якраз встигла повернути голову на звук, коли мене щось боляче штовхнуло в стегно. Втрачаючи рівновагу, помітила яскраво-червоний капот дорогої іномарки. Тільки цього мені бракувало!

Як вивернулася, щоб не покалічитися, навіть не знаю! Лише зап’ястя забила, коли на руку приземлялася. Ну, що за напасть така? Стегно прострелив різкий біль. Сподіваюся, не перелом!.. Спробувала підвестися, боляче, але не смертельно. Головне, не навантажувати зап’ястя, щоб до завтра загоїлося.

Із автомобіля вискочив якийсь чоловік. Він щось стурбовано запитував, розмахував руками і навіть намагався допомогти підвестися. Не слухала! Перед очима стояло стурбоване обличчя Солі. «Зараз, донечко! Зачекай ще трішки. Я вже йду!» Доньку з «компанією» перехопила якраз в воротах. Буркнувши щось образливе, жінка швидко зникла з поля зору.

- Ти запізнилася, - пожурила Соля. Ні, вона не сердилася, просто констатувала факт, проте від цього не легше.

- Вибач, люба! – перехопила маленьку долоньку своєю здоровою рукою. Зап’ястя боліло нещадно! Доведеться таки випити знеболююче… - Я більше так не буду!

- Будеш, - зітхнула Соломія, впевнено крокуючи поруч. – У тебе багато лоботи, я лозумію. Не пелеймайся!

В роті раптом стало гірко, горло стисло спазмом, а на очі набігли сльози. Яка ж вона вже доросла! Мені справді шкода, що не можу дати їй більшого…

- Знаєш, - проковтнула гірку грудку, - може я сьогодні нікуди не піду? Залишуся з тобою, спечемо разом піцу, розфарбуємо стіну в залі… Тобі не здається, що їй бракує кольору?

Донечка серйозно задумалась, насупивши брови і прикусивши ніготь на великому пальчику. Кумедна і така рідна! Довіку буду вдячна Богу за такий дарунок!

- Ні! – зітхнула мала. Здивовано підняла брову. Її рішучістю можна було дрова колоти.

- Чому?..

- Боян сказав, со тобі тлеба відпочити. Ти надто затулкана! – Шок! Звідки в її лексиконі такі слова.

- Солю…

- Все добле, мамо, - впевнено посміхнулася донька. - Я побуду у тітки Малії, і Бояна з собою візьму. Він не любить туди ходити, каже, у неї узе є господал, але залади мене послухається.

Дожилася, рідна дитина вважає мене затурканою! Можливо, вона права і мені варто трохи розвіятися?..

Тітка Марія не відмовила. Хоч я й не сумнівалася, що добра жінка погодиться приглянути за Солею, глибоко всередині все ж жевріла надія, можливо мені не доведеться нікуди йти. Я так давно не виходила «у світ»… Моторошно якось!

- Не хвилюйся і гарненько відпочинь, - добродушно посміхнулася повненька, не висока жінка за п’ятдесят. – Нам із Солею є чим зайнятися. Та й мені хоч якась розрада!..

Соломія професійним поглядом оцінила мій зовнішній вигляд, чомусь кивнула і, підхопивши важкого кота під пухнастий живіт, потягнула його до квартири сусідки. Судячи з приреченого погляду Бояна, вечір у нього намічався аж ніяк не легший, ніж у мене. Співчуваю, пухнастику!

***

- Пр-ро що задумався? – прокаркав поруч знайомий голос. Чорний ворон присів на одну із жердин, що простягнулися від прочиненого вікна. На тих жердинах стара відьма коли білизну сушила, а коли й зілля заговорене.

- І тобі не хворіти! – пирхнув великий чорний кіт, розглядаючи двір з вікна п’ятиповерхівки. Хоч набундючений домовик в кутку кімнати, що невпинно бурчав, неймовірно дратував, та діватися нікуди! Маленька господиня тут, а він пообіцяв її оберігати…

- То що тр-рапилося? – не вгавав старий друг. – Я думав, у тебе більше немає пр-роблем.

- Вітер повернувся, - зітхнув Боян, махнувши пухнастим хвостом. – Наближаються зміни і я не впевнений, що на краще!..

- Не панікуй! – каркнув ворон, змахнувши крилами. – Люди такі не постійні. У них все догор-ри др-ригом! Р-розбер-решся!

До кімнати раптом увірвалася світловолоса енергійна дівчинка. Підскочивши до кота, вона міцно його обійняла і чмокнула у рожевий ніс.

- Бояне, ходімо до нас! – підхопила пухнастика господарка. – Тітка Малія обіцяла навчити мене пекти оладки, а ти будеш деку… дегу… деху… Куштувати! А це хто? Твій длуг? Може і його плигостити?

- Він уже летить! – фиркнув кіт, зістрибнувши з рук і почимчикувавши до дверей. – Ну? Ти ідеш?