1.

- Лано, ти готова?

З моменту мого переїзду минуло вже близько п’яти років. Навіть не віриться, як швидко минув час. Та й життя моє з тих пір зробило крутий кульбіт, на який я аж ніяк не розраховувала…

- Так! – відгукнулася, схопивши сумку. – Ходімо, Солю, а то запізнимося в садочок…

Ця, ще донедавна, крихітна дівчинка стала моїм найсильнішим потрясінням і водночас найбільшою радістю. Великі блакитні очі від самого народження дивилися на мене дивовижним всерозуміючим поглядом, а неймовірно чарівна посмішка з ямочками на щічках підкорила уже не одне серце.

Донька підвелася з підлоги біля дивану, де щодня тихо розповідала свої секрети нашому котові, Бояну. Скажете, дивне ім’я? Згідна! Але саме воно мені наснилося тієї ночі, коли ми вперше зустрілися. Розумний пухнастик став моєю підтримкою у найскладніші часи, не дивно, що я ніколи не журила його за різні витівки. Нехай! Він значна частина нашої маленької сім’ї.

- Ти все взяла? – доводилося поспішати. Не дивлячись на старання, ми завжди запізнювалися! Добре, хоч Ліля, моя найкраща подруга і, по сумісництву, сусіда, підвозила нас до дитячого садка.

Університет довелося покинути, як тільки я довідалася про вагітність. Грошей на те, щоб оплачувати комунальні послуги і відвідувати лікарів, не вистачало. А ще ж були потрібні вітаміни, продукти та які-не-які дитячі речі… Стипендія, хоч і була підвищеною, проте на таке не розрахованою. Тож, незабаром саме Ліля допомогла мені влаштуватися до невеликої швейної майстерні. Іронія долі, ми шили весільні сукні!

- Дівчата, рухайтеся! – підганяла нас подруга, стоячи в дверях. – Якщо я запізнюся на роботу, з мене знімуть премію і одна маленька красуня залишиться без солодкого!

- Я? – обурилася донечка, швиденько взуваючи рожеві босоніжки. – Цього не буде, плавда з, мамо?..

- Давай не будемо спокушати долю, - посміхнулася у відповідь, оглядаючи на останок коридор. – Бояне, ти за старшого! Бувай!

Не дивуйтеся, це у нас традиція така: завжди залишати в квартирі «старшого», щоб приглядів. Дивне відчуття, та я ніколи не сумнівалася у тому, що пухнастик впорається.

І взагалі, в нашому будинку часто трапляються дивні речі. То ключі зникають зі свого звичного місця, то тарілка якогось дива опиняється у смітнику, якщо я раптом забуду зранку її помити. А то навпаки, коли геть втомлюся і валюся з ніг, а попереду ще чекає брудна підлога і гора білизни, виявляється що все уже зроблено! Дивина та й годі! Можливо, це Ліля допомагає, коли має час, чи тітка Марія, котра на поверх нижче проживає? Хороша жінка, шкода, що одинока! Я спробувала декілька разів розпитати, та на мене так глянули… Облишила! Нехай, якщо їм це не важко…

Щоправда, Соломія з малку розповідає мені різні нісенітниці з приводу отаких сюрпризів, приплітаючи сюди домовика… Де тільки понабиралася? А я не сперечаюся. Вона ще маленька і може вірити в усе, що лишень забажає, аби це тільки не шкодило!

- Які плани на вечір? – поцікавилася подруга, висаджуючи нас біля дитячого садка.

- Як завжди, - знизала плечима, не розуміючи, до чого вона веде.

- Не говори, що ти забула, який сьогодні день! – округлила і без того великі карі очі Птаха (це, до речі, у неї прізвище таке… вільне! Стовідсотково підкреслює характер вродливої шатенки). Не помітивши навіть проблиску впізнавання на моєму обличчі, подруга важко зітхнула. – А чому я взагалі дивуюся? Ти незабаром світу білого помічати не будеш за своїми проблемами!..

- Не перебільшуй! – відмахнулася, передаючи донечку насупленій виховательці. Ми знову запізнилися… - Вибач, мені пора бігти! Набереш мене під час обідньої перерви, розповіси усе!

Гукнула, швидким кроком направившись до провулку, через який можна було зручно та швидко скоротити шлях до нашої швейної.

- З днем народження! – почулося у відповідь, змусивши мене спіткнутися. Оце так! І справді, сьогодні ж восьме червня…

***

- Ти не забув, який сьогодні день?

До кабінету влетіла розкішна, у всіх сенсах цього слова, блондинка. Дорога сукня окреслювала тонкий стан та вміло виділяла подаровані природою форми. На обличчі сяяла сонячна посмішка, а загребущі тонкі ручки уже простягнулися, щоб охопити широку спину молодого високого чоловіка.

- Хіба ти даси мені забути? – тепло посміхнувся господар кабінету, лиш на хвильку відволікаючись від паперів та екрану макбуку.

- І ти прийдеш! – з притиском продовжила гостя, м’яко масажуючи напружені плечі. Під пальцями шаруділа ідеально випрасувана біла сорочка, темно-русе волосся злегка розтріпалося, а простір довкола чоловіка заполонив п’янкий аромат дорогих парфумів.

- Нічого не обіцяю… - намагаючись не дивитися в обличчя блондинці, відповів ідеал кожної жінки.

- Роман! – вигукнула гостя, бухнувши кулачком поміж лопаток чоловікові. – Ти ж обіцяв! Зберуться усі наші друзі і тільки тебе не буде! Так не чесно…

Полишивши роботу, господар кабінету важко зітхнув, розвертаючись у кріслі обличчям до гості.

- Олю, ти ж знаєш, що у мене зараз багато справ, - пояснював, наче маленькій дитині. – Ми вирішили розширити свою компанію і тепер у мене повно проблем і обмаль часу. Я хочу створити щось більше, аніж було до цього! Щось, чим би я зміг…