Передмова

«Хвойда!» - досі лунало в голові, змушуючи тіло здригатися. «Сама винна!» - розпливалися у кривій посмішці колись рідні вуста. «Брудна!» «Зіпсована!» «Даремно сподівалася, ти ніхто!» «Такі, як ти, лише для задоволення!»

Спалахнули вуличні ліхтарі, освітлюючи шлях в нікуди. Для чого все це? Хіба я ще маю право на щастя? Пошматували і викинули, наче непотрібну більше ляльку. Хоча… ні, лялька коштує грошей. Я ж сама все дозволила! Закохалася… Повірила… Сподівалася, що світ не  такий уже й чорний, як здавалося спочатку!..

А що в результаті? Виявилося, він набагато гірший! Тоді для чого все це? Куди я йду? Попереду лише безвихідь, шлях з якої один! Але ж це так страшно! Я занапастила тіло, повіривши брехні, чи варто занапащати душу, опустивши руки?

Важка валіза відтягувала плече. Звідки у мене стільки речей? Адже всього два місяці, як переїхала до міста. Коли моя невелика дорожня сумка встигла перетворитися у не підйомний вантаж? Варто було викинути зайве!..

До цілі залишилося якихось двадцять метрів. Он він, під’їзд старої п’ятиповерхівки, де на мене чекає малесенька, навіть для міста, однокімнатна квартирка. Диво, яке змусило мене сюди перебратися. Ще декілька місяців тому я й не здогадувалася, що стану власницею квартири в обласному центрі, а тут на тобі: лист! Мене повідомили про смерть двоюрідної тітки, якої я вже років п’ятнадцять не бачила. Та й пам’ятала швидше не її саму, а яскраво-червоний шалик на її тонкій шиї.

Покинувши рідний коледж, де вже кілька років успішно вивчала всі тонкощі швейної майстерності, амбіційно подала документи до університету, на факультет дизайну і мистецтв. І мене прийняли! На бюджетне місце, з поселенням до гуртожитку та доволі хорошою стипендією. Моєму щастю не було меж! Ось він, мій шлях до успіху та бажаного майбутнього!

Так я думала… А потім на моєму шляху зустрівся Богдан. Ідеальній у всіх значеннях цього слова, він помітив мене!.. Дурепа! Якою ж я була наївною та довірливою, коли мліла від усіх тих слів… Використав, посміявся, розірвав моє серце на дрібні шматки, наче воно не живе… Наче я та сама паперова лялька, котру не шкода, бо уже навчився робити кращу!..

Несамовитий біль та жалість до себе стисли розірване на шматки серце. По щоках побігли сльози… «Досить жаліти себе, Світлано! У цьому світі більше не зосталося нікого, хто б тобі допоміг! Бери себе до рук і прямуй далі, час не стоїть на місці…»

Раптом із темряви, на світло ліхтаря, повагом вийшов величезний чорний пухнастий кіт. Він оглянув мене розумним, оцінюючим поглядом, фиркнув, наче погоджуючись із першим враженням, і підставив мені свою м’яку, теплу спинку. Дивина якась! Рука сама зачесалася погладити таке неймовірне чуло! Пальці заплуталися у м’якій шерсті, розслабляючись та проганяючи із голови дурні думки.

- Підеш зі мною?..