3

   —Один, два, три... О, молодець, всі завдання виконані правильно!–я підняла вгору два великі пальці, хвалячи Єгора за відмінно виконану самостійну роботу.
 Я намагалася не навантажувати його занадто складними завданнями, але один раз на тиждень ми проводили перевірочні роботи із засвоєного ним матеріалу. Лишався всього місяць до початку навчального року і першого в його житті шкільного семестру. В мовах Єгор мав непогані успіхи. Це змушувало мене пишатися своїм підопічним. Я взагалі була вдячна всесвіту, що моїм першим учнем, став такий кмітливий хлопчик, це облегшувало моє завдання втричі. 
  —Ти чудово впорався! Яку хочеш винагороду за це? 
 В очах Єгора з'явилися бісики, які зазвичай передували його вибуховим витівкам, і за які обов'язково прилітало від Марини Едуардівни. 
  —Я хочу..!
  —Я вдома!
 Єгор спинився на півслові збитий з пантелику. Ми вдвох вирячилися на тебе і мініатюрну дівчинку поряд з тобою. Вона сором'язливо всміхалася своїми губками бантиками, ідеального рожевого кольору, і роззиралася навколо.
  —Привіт.–з цікавістю визирнула з кухні Марина Едуардівна.  
  —Соня, знайомся, це моя мама.
  —Марина Едуардівна.–представилася вона.
  —Мамо, це моя дівчина, Софія.
  —Доброго дня!
  Дівчина сяйнула своїми, небесно-блакитними, очима в бік твоєї мами і потисла запропоновану долоню наманекюреними пальчиками. Софія була самим втіленням тендітності. Вона володіла до біса жіночною зовнішністю, і будучи повністю в курсі цього, одягалася під стать. А її світле волосся мало не перлами відбивало на сонці. Я уявити не могла де ти її відкопав, але вона була справжнім скарбом. Я почувалася поряд з нею якоюсь плямою бруду, бляклою і абсолютно не впевненою. Хоча зараз розумію, що це було лиш в моїй голові. 
  Звісно я не була такою ж елегантною як вона, але мені і не потрібно було бути такою. Я завжди одягалася в усе чорне, носила важкі аксесуари та взуття, фарбувала волосся в яскравий колір і намагалася всім виглядом показати світу, що я кидаю йому виклик. Так і було, я була тією хто кидав виклик життю, тією хто витягував себе з дна прірви власними силами. Я могла б бути такою ж, як інші дівчата, можливо навіть не поступалася б Софі, от тільки це б все одно не змінило моєї справжньої суті. А брехати самій собі я ненавиділа ще більше ніж бути не такою ж чарівною як інші дівчата. Нехай це і означало, що завжди обиратимуть не мене.    
   Я дивилася на те як ви в трьох мило спілкувалися мов справжня родина. Ти і Софі були такі закохані одне в одного. Принаймні тоді мені так здавалося. Ти тримав її долоню в своїй руці і притискав до себе, знайомлячи з мамою і молодшим братиком. Так піклувався про неї, мов зрілий чоловік, а вона твоя тендітна леді. І всупереч своїм переконанням, що така гетеронормативність для мене до тремору гидка, я заздрила Софі. Я заздрила тому, що на відміну від мене вона могла дозволити комусь піклуватися про себе, могла дозволити собі зблизитися з тобою. Я заздрила, що про неї хтось піклувався. Та одночасно ніяк не могла уявити себе на її місці, скільки б не старалася. Чому я просто не могла бути як всі? Нащо постійно все так ускладнювала? На її місці могла б бути я, достатньо тільки відкинути свої дурні принципи. Я майже повністю втонула у власних думках коли твій голос назвав моє ім'я.
   —..Даяна. Вона репетитор мого брата. Готує його до першого класу.
   —Рада познайомитися!–щиро посміхнулася я твоїй дівчині.
   —Взаємно.–відповіла вона за правилами найкращих манер. 
   В її чистих очах я бачила ту себе, якою ніколи не стану. 
  Ти не часто приводив її як в той день, і навіть ніколи не говорив про неї. Коли ви не були разом, здавалося, що її і не існує. З того дня я чула як Марина Едуардівна іноді запитувала у тебе коли Софі знову прийде в гості, як у неї справи і які у вас плани. Ти відповідав коротко і з кожним днем все менш зацікавлено, ніби хотів приховати цю частинку свого життя від інших. Чи було це, щоб вберегти лиш для себе, чи через щось інше, а якась неправильна надія в мені постійно шепотіла про те, що не такі вже й ідеальні у вас з нею стосунки. Можливо, тільки можливо, ти не кохав її. Я часто була свідком, коли двоє були разом просто заради бажання позбавитися нудьги. Ці стосунки не були чимось особливим, просто спосіб скоротити час. Тож, що як і у вас все було так само? Чи могла б я стати чимось більшим для тебе? Тільки теоретично, звичайно. 
   Одного вечора ти проводив мене до зупинки, як робив це кожного разу з тих пір як тебе вперше змусила Марина Едуардівна. Я затрималася трохи довше, щоб поговорити з твоєю мамою про успіхи Єгора, і на вулиці вже почало темніти. Я слідкувала, як збираються біля ліхтарного світла білі зграйки молі, і вагалася. Вони кружляли там мов маленькі зірочки навколо місяця, не в змозі відвести від нього погляду. Так і я була не в змозі відвести погляду від твоїх очей. 
   —Можна запитати дещо?–наважилася я. 
   —Так, запитуй.
   —Софі...ви давно разом? 
Ти поглянув на мене з виразом який я не змогла прочитати. 
   —Майже рік.–стенув ти плечима.
   —І ти кохаєш її?–обережно продовжила я. Рік, це великий термін. Це вже серйозно. 
   —А що?–ти криво всміхнувся мов все зрозумів, а я продовжила робити вигляд ніби в цьому питанні не маю особистого інтересу. 
   —Просто цікаво. Я ніколи не була в стосунках і не закохувалася, тож мені цікаво як це. Як люди розуміють, що кохають когось?–я поводилася так невимушено як тільки могла, в мою гру в невинність повірив би сам Вуді Ален. 
   Ти зітхнув задумливо і вдарив носком кросівка камінчик, він з тихим гуркотом покотився по дорозі до своїх побратимів. Я не те щоб брехала. Мені справді було це цікаво, але щось підказувало, що я вже знаю відповідь. Ти повірив у мій, цілковито науковий, інтерес, або ж просто зробив вигляд, що повірив. В будь якому разі, ти відповів на моє питання затримавши на мені довгий погляд.
   —Чому ти ні з ким не зустрічалася? 
Я хитнула головою.
   —Була симпатія, але думаю, що симпатія, закоханість та кохання різні речі. Симпатія може бути до будь кого хто подобається нам як особистість чи зовнішнє. Але ж це не означає, що ми хочемо бути з цією людиною в стосунках, правда? 
   —Але хіба з симпатії все не починається? А потім вже переростає в закоханість? Симпатії достатньо, щоб спробувати зустрічатися. 
   —То я могла б зустрічатися з тобою?–пожартувала сміючись я. 
   —А ти відчуваєш до мене симпатію?–повів ти бровою зі своєю до біса звабливою посмішкою. Я деякий час повагалася з відповіддю, ти очікував коли я заговорю, а я лиш по змовницьки всміхалася і насолоджувалася твоїм неприхованим інтересом. Можливо варто було сказати тоді. 
   —Для мене симпатії недостатньо.–ухилилася я врешті від прямої відповіді.—Я хочу одразу відчути, що людина особлива для мене. Що це той хто потрібно. Навіть якщо це буде не на все життя, я ніколи б не змогла бути з тим до кого нічого не відчуваю. 
   —Такого не буває в житті!–всміхаючись запевнив ти.
   —Але якщо людина не та, що потрібно, почуття ніколи не з'являться, як би ти не симпатизував їй.
   Ти сміявся з мене і моїх наївних мрій, але я не ображалася. Розуміла що ти мав рацію в дечому. Так і справді не бувало. Кохання з першого погляду, я теж в нього не вірила, але я вірила, що можна просто відчути свою людину. Я відчула. Мені здавалося, що Софі не була твоєю людиною, інакше ти б не вагався як в ту мить. У тебе не було відповіді на моє питання, але завдяки тобі я все одно її знайшла. 
   Коли мій автобус від'їжджав ти все ще стояв там і дивився у моє вікно. Я не мала починати цю розмову взагалі. Ваші з Софі стосунки були не моєю справою і мої слова не були натяком ні на що. Все ж таки я не могла знати, що ти відчував насправді. Але тепер я знала, що відчувала сама. 
   Наступного разу коли я прийшла до вас, ти був вдома. І наступного разу, і після нього. Ти все частіше не ховався в своїй кімнаті, а залишався з нами, слідкуючи за навчанням Єгора. Ми говорили про людей і почуття, про життя загалом, я бачила, що тобі справді цікаво почути мою думку, а мені було цікаво почути твою. Та дивна розмова якимось чином зблизила нас. З тієї миті ми були не просто знайомими, ми стали друзями.    Мені подобалося якими невимушеними ми були, поряд з тобою було легко. Я знала, що у тебе є дівчина яку ти не кинеш, адже якби планував, вже зробив би це. Тож я могла просто бути собою і не боятися, що щось піде не так. Я була впевнена, що між нами нічого не може бути, і мене це влаштовувало. Крок за кроком ми ставали все ближче та ближче, обережно і невпевнено, аби раптово не перейти межу. Ти підібрався до мене ближче ніж будь хто до цього, але я ніколи не зізнавалася в цьому. Я ніколи не говорила тобі чи комусь іншому, але тоді я була готова поступитися всим заради того, що відчувала поряд з тобою. У нас був свій маленький світ в цій квартирі, і виходячи за її поріг, я залишала в ній все, що там відбувалося. Одного разу я залишила там все назавжди. Свої почуття, наші теплі обійми, смак сигарет на язиці, твою посмішку, що заміняла сонце в найпохмуріші дні, і той дивний погляд яким ти поглянув на мене коли проводжав в останнє.
   Все закінчилося цим спекотним літнім днем. Це був останній день серпня, ми стояли на зупинці з купою речей. Погода була все такою ж спекотною і близька осінь ніяк не могла на це вплинути. Мій автобус щойно підійшов, пилюка з під його колес так і норовила пролізти до носа чи очей. Вчора я вже попрощалася з Єгором та Мариною Едуардівною, Єгор пообіцяв мені, що стане найкращим в своєму класі і надішле свої оцінки, як доказ цьому. Я сказала йому, що він може телефонувати коли завгодно, якщо щось буде не зрозуміло чи потрібна буде допомога. За ці три місяці він став для мене як мій власний молодший братик якого я ніколи не мала. Ти настояв, що хочеш провести мене, тож ми не прощалися тоді ж коли і з іншими. Тиждень тому тобі виповнилося вісімнадцять, я подарувала твій портрет. Найкращий з тих, якими розмалювала всі свої блокноти. Це мало стати пам'ятаю про мене, дівчину яку ти колись знав. Я посміхнулася тобі ковтаючи ком в горлі, сльози на очах були від сонця, що так нещадно сліпило і пропалювало легені. Правда. 
   —Пиши, телефонуй!–сказав ти.
   —Звичайно, ти теж! 
   —Ді, ми з Софі розійшлися. Вона сказала, що не кохає мене.–зізнався раптом ти.
   —А ти її?
   Я боялася твоєї відповіді. Боялася, що ти скажеш те що я хотіла почути весь цей час.  
   Ти похитав головою, дивлячись мені прямо в очі. Ми не сказали більше нічого. Всі не сказані слова перетворилися в «а що якби...» в наших очах. Я в останнє притислася до тебе, всього на мить дозволивши собі розслабитися, ти притис мене у відповідь. Міцно, майже до хрусту. Ми обидва знали, що більше ніколи не напишемо. Нам так і не вдалося стати одне для одного більшим. Ти не став моїм першим поцілунком, а я не стала твоїм. Коли я нарешті відпустила тебе, ти простягнув до мене руку і вклав за вухо квітку, маленька блакитна незабудка. Небо в той день було незвично глибоким, його синева бачила наші погляди і таємниці приховані від чужих очей.