2

   Наступного разу коли ми зустрілися минуло два дні. Я сиділа на кухні твоєї квартири, вдихаючи аромат ягідного чаю разом з твоєю мамою. Годинник вибивав п'яту годину, сонце грало відблисками на дні моєї чашки. Мій час роботи вже давно минув, але Марина Едуардівна вмовила погостити ще трохи. Зізнаюся, я повелася на шоколад. Ніколи не могла відмовитися від молочного, з горіхами. 
   Коли я прийшла, тебе не було вдома, це трохи розчарувало мене, я хотіла побачитися з тобою. Ти повернувся лиш під вечір, в на диво гарному настрої, і здивувався коли побачив мене. Я привіталася і ти теж. Твоя мама запросила тебе випити чаю з нами, але ти відмовився і натомість налив собі холодної газировки з холодильника. На тобі були мокрі шорти і футболка, мабуть ходив до річки з друзями. Чи можливо з дівчиною. Хоча це була зовсім не моя справа. 
   —Я мабуть вже піду.–сказала я допиваючи останній ковток вже холодного чаю. Я почувалася самотньою. Це був мій звичний стан, але іноді відчувалося занадто. 
   —Добре. Максику, проведи Даяну до зупинки.–раптом запропонувала Марина Едуардівна. 
   —Та не треба, я і сама можу дійти.–спішно відмовилася я, але потай хотіла, щоб ти зробив це. 
   —Ні-ні, зараз він переодягнеться і проведе! Йому не складно. Так?–звернулася вона до тебе, не залишаючи іншого вибору. 
   —Ага.–відповів ти і пішов переодягатися, на ходу зтягуючи з себе мокру футболку. 
   Ми знову йшли в тиші. Це було так незручно, що я відчувала майже фізичну потребу порушити цю мовчанку. 
   —То як пройшов день?–не вигадала нічого окрім цього я. 
   —Добре.–стенув ти плечима і мені захотілося провалитися крізь землю. Мабуть тобі було незручно, що зовсім незнайома людина запитує про це. Особливо якщо я була тобі не цікава.—А у тебе як? Малий не приносив проблем? У нього погані манери.
   —Ні, все гаразд!–посміхнулася я полегшено видихнувши.—Він старається навчатися. Хоча як виявилося, математику не особливо полюбляє.
   Тут я його повністю розуміла, але тобі про це не зізналася б нізащо. Повз проїжджали автомобілі, підіймаючи піщаний туман вгору. Я милувалася рідкісними хмарами, що пливли по небу і думала про своє життя. Уявляла, що було б, якби я зробила перший крок. 
   —Слухай, не даси мені свій інстаграм?–зібравши всі сили запитала я. 
   —Я ним рідко користуюся.–безжально відповів ти і мені стало так соромно, що захотілося крізь землю провалитися.
   Натомість я просто розуміючи хитнула головою і пасма мого волосся відбили ржавчиною на сонці. Ну все, в ту мить я вирішила, що більше ніколи не робитиму перший крок.

В той же вечір я сиділа на гойдалці в своєму дворі і читала якусь, вже давно забуту, книгу під музику із спотіфая. Навколо панували тиша і спокій, вони ж панували і в моїй душі. Я потягнулася рукою до неба розминаючи тіло, коли на екрані телефону висвітилося сповіщення про нового підписника. На моєму обличчі розпливлася посмішка, це був ти. Я зайшла на твою сторінку повністю забивши на книгу. У тебе майже не було фото з обличчям, тільки найновіше групове фото з однокласниками. Так я і дізналася, що тобі сімнадцять. Мій власний одинадцятий клас залишився позаду рік тому, а твій тільки-тільки мав завершитися. Ти подобався мені, але у мене був принцип, що до молодших хлопців. Я підписалася у відповідь і відклала телефон в кишеню. В будь якому разі мені було цікаво лиш спілкування. 
   З тих пір ми почали іноді говорити, здебільшого це були нейтральні фрази про погоду чи навчання твого брата. Ти запитував щось, а я відповідала. Сонячні дні минали змінюючи одне-одного в непомітному марафоні, а ми все так само трималися на відстані. Ти манив мене своєю добротою і невидимою силою, з кожним днем мені все сильніше хотілося побачити твої очі, зазирнути в них хоч на мить. Я ловила тебе в коридорі, коли ти проходив повз, просто аби привітатися та почути твій голос. Іноді, коли Єгору ставало нудно, ми брали перерву, і тоді ти пригощав мене холодними напоями твоєї мами, розповідав історії з дитинства Єгора, від яких той червонів і неймовірно злився на тебе. Тоді ви починали жартівливо битися подушками, а я слідкувала за вами і задихалася від сміху під ваші бойові кличі. Це тривало майже два місяці. Ми мов повисли в повітрі на відмітці, на якій не могли назватися ні незнайомцями ні друзями. Жоден з нас не спішив це змінювати. Можливо ти взагалі не бачив мене як ту, з ким можна стати друзями. Можливо тільки мені було так комфортно поряд. Та не дивлячись на все я навіть не намагалася перевірити це. Я боялася відповідальності. Мені було страшно від думки, що варто нам стати ближче, як на мене впадуть якісь обов'язки. Кожна ж дія має свої наслідки, і я боялася цих наслідків. Вони були мені не потрібні, я не хотіла ставати занадто близькою комусь. Іноді на думку спадало, що мені просто подобається грати з почуттями, як чужими, так і власними. Привертати чиюсь увагу просто заради уваги, але одночасно мені хотілося, й щоб хтось був поряд, з ким можна просто побути в комфортній тиші, без якихось зобов'язань чи подвійних сенсів. Не будучи в змозі зрозуміти власні бажання я не збиралася давати хибних сигналів. Самотність була дуалістичною, іноді комфортною, а іноді й зовсім таки ні. Та все ж в самотності мені було найлегше, це був найпростіший з шляхів. От тільки після зустрічі з тобою я все частіше сумнівалася в усьому, що раніше було моїм твердим переконанням. І раціонального пояснення цьому просто не існувало. 
   Ти зламав мою броню незадовго до того як я все зрозуміла. Була середина липня. Того року майже не йшли дощі, та в той день була така злива, що здавалося небеса прорвало. Я сиділа на килимі вашої гостьової кімнати і на різнокольорових паличках намагалася пояснити Єгору принципи рахунку, поки за вікном вулиці перетворювалися в місиво з бруду. Хоча злива тривала з самого ранку, температура повітря не впала ні на градус. Спека вже починала плавити мізки, як мої так і Єгора. Навчання математики йшло вкрай тяжко. Так ще й світло від настільної лампи неабияк ускладнювало завдання. 
   —Не розумію!–простогнав Єгор закидаючи голову як справжній мученик. 
   Я вже так звикла до цього трагічного виразу обличчя, що не звертала на нього уваги. Спочатку я думала, що і справді якось не так пояснюю, але чим більше часу проводила з Єгором тим зрозуміліше мені ставало, що для нього це була звична поведінка. Він робив так коли Марина Едуардівна змушувала його їсти, коли забороняли дивитися мультики чи коли був час відпочити. 
   —Гаразд, тоді може візьмемо перерву? Дітям потрібно іноді робити розминку!
   —Я не дитина, я дорослий чоловік! Як Макс!–він напустив на обличчя дуже серйозний вираз і знову нахилився над паличками, готовий довести свою мужність. 
   Я помітила як ти увійшов в кімнату, зачувши своє ім'я, і зупинився в дверях з банкою газованої води, вона спокусливо шипіла в твоїх пальцях. Я зробила вигляд, що не звертаю на тебе уваги, гордість не дозволила б мені без причин показати свою зацікавленість. 
   —То ти дорослий і серйозний?–запитала я Єгора і він з готовністю підтвердив.—Так, я бачу, що це правда. Але знаєш що? Дорослим і серйозним чоловікам також потрібен відпочинок, інакше вони б не змогли стати успішними.-з виглядом справжнього знавця повідомила я. 
   —Що таке успіх?–от такого питання я не очікувала. Єгор, як і всі діти, вмів атакувати найнеочікуванішими прийомами. 
   —Нуу..-зітхнула я.–Як би це пояснити? Нехай буде так... Якщо говорити просто, то це тоді, коли ти власними силами досягаєш всього чого бажаєш. Думаю так.
   —А ти успішна?
Це був удар в саме серце.
   —Скоріше ні, аніж так. Але сподіваюся, що скоро буду! 
   У мене були великі плани на майбутнє, але як їх реалізувати я уявлення не мала. Для мене головним успіхом було знайти гарно оплачувану роботу по закінченню університету, придбати власну квартиру та авто і жити в своє задоволення. Та було на цьому шляху багато підводного каміння, яке кожного дня змушувало мене спіткатися. Тим не менш, я продовжувала реалізовувати свій план і твердо вірила, що все вдасться, врешті-решт. Рано чи пізно я мала наздогнати свій успіх. 
   —Зрозумів.–чи розумів Єгор насправді сказане мною, чи лиш робив вигляд що це так, я не знала. Але мені подобалося бути його наставницею не лише в навчанні, а й в житті.—То я можу дивитися мультики?
   Єгор дуже швидко забув і про математику і про успіх, і про свою дорослість також. Мультики швидко знову зробили з нього звичного всім малюка. А ти весь цей час тихо слідкував за нами, попиваючи свою газировку в кутку, і заговорив лиш коли Єгор повністю заглибився в нову серію автоботів. 
   —Цікаве визначення успіху.–помітив ти, на що я могла лиш ніяково посміхнутися.
   Знову натягнула на себе маску невимушеності і самовпевненості, які і близько не були мені притаманні. Це було ще одним пунктом в спілкуванні з людьми, що неймовірно виснажував. 
   —Перше, що прийшло на думку.–пояснила я.
   —Ну, думаю загалом, це було вірно. Не знаю, я не експерт.
   Ти всміхнувся мені своєю хлоп'ячою посмішкою і я не змогла не відповісти тим же. У тебе була гарна посмішка. Я завжди любила людей з гарною посмішкою. Вони мов би постійно сяяли заміняючи сонце, навіть в такі похмурі дні як цей. 
   —Дощ закінчився!–кивнув ти на балконні двері. 
 І справді скінчився. Я й не помітила, як краплі припинили бити по склу і сизі хмари розсіялися, відкриваючи блакитне небо в передзахідних променях сонця. 
   Ти відштовхнувся від одвірок і вийшов на балкон, залишивши двері відчиненими. Я побачила як ти дістав з кишені джинс пачку сигарет. Спалахнуло полум'я дешевої запальнички і за мить у повітрі з'явився  стовбур прозорого диму. Я підійнялася, відчувши як заніміли ноги сидячи на підлозі, і вийшла слідом за тобою, вдихаючи повітря на повні легені. Воно пахло вологою землею і свіжістю, мов світ навколо щойно обновився. 
   —Не проти, якщо я теж тут побуду?–запитала я у тебе, опираючись ліктями на старі іржаві перила балкону. Вони ще були мокрими і це видалося мені на диво приємним. Ти хитнув головою, дозволяючи мені лишитися. 
   —Будеш?–простягнув ти до мене пачку сигарет і на мій запитальний погляд пояснив:—Бачив на фото як ти куриш.
   І я здогадалася, що ти про те єдине фото, зроблене мною ще взимку, з сигаретою в губах. Зазвичай я не курила, тоді це було чисто заради фото, а опісля я брала сигарети до рук лиш інколи. Та відмовлятися не хотілося.
   —Не те, щоб прямо курю... А тебе батьки не насварять, якщо дізнаються про це? Ти все ж таки ще дитина.–з долею глузування поцікавилася я.
   —Ти лиш на рік старше! А що, збираєшся їм розповісти? 
   Ти звичайно ж був правий. Між нами був лиш рік. Здавалось би, такий нікчемний проміжок. Тобі навіть вже в цьому році виповниться вісімнадцять, як і мені. Але все ж я була повнолітня, а ти ні. Я ніби як несла відповідальність за неповнолітніх в моєму оточенні, до того ж, будучи вчителькою твого брата, я мала б не заохочувати куріння. А що як ваші батьки дізналися б, що я бачила як ти куриш і не повідомила їм, чи ще гірше, курила разом з тобою. Чи вважали б вони, що я погано впливаю на тебе або Єгора? Я мала б відмовитися від твоєї пропозиції, але врешті я все ще була такою ж дитиною, хоч і повнолітньою. Та й до того ж, можливість розділити з тобою мить, була занадто спокусливою.
   —Та ні. Не збираюся.
   Я прийняла сигарету. Ти підніс до мене запальничку і я відчула як дим пропалив гортань, а потім, повільно розтікся пекучою пеленою в легенях. Вечірнє сонце бавилося в твоїх очах і сліпило мої, можливо тому я не пам'ятаю чітко який у тебе тоді був вираз. Ми стояли пліч о пліч, близько як ніколи до цього, розділяючи на двох цю мить і запах нікотину в післядощовому повітрі. Я слідкувала як тліли жаринки на кінчику твоєї сигарети і попелом опадали під ноги перехожих. Десь з квартири доносився приглушений звук телевізора, а з дерев поряд – мелодійний спів птахів. Ти робив вигляд, що не помічаєш моїх поглядів, і я була вдячна за це. Хотіла просто насолодитися цим вечором з атмосферою найбільш літнього літа в моєму житті. Подумки уявляючи, як би це було, віддати тобі свій перший поцілунок. І чи був би він першим для тебе також. До тієї миті я навіть не помічала як втомилася від постійної духоти. Мені був потрібен цей дощ, так само як і втомленій землі.