Все почалося цим спекотним літнім днем. Це був початок червня, в повітрі стояв здавлений запах пилюки і сонця. Я вдихнула його на повні груди насолоджуючись таким довгоочікуваним теплом. Зима була лютою і самотньою, я справді починала думати, що не дотягну до літа, але все ж змогла. Водій автобусу щойно зупинився на вокзалі, я поправила лямку рюкзаку на плечі і струхнувши обережно вкладені кучері, вистрибнула назовню, ледь не зачепивши головою дах автобусу. Ти вже чекав мене там. Стояв весь такий похмурий, мов тінь, заховавши руки в кишені джинс, на тобі була зім'ята футболка і старі кросівки, на які я не одразу звернула увагу, якщо чесно. Мені одразу ж кинулося в очі коротко стрижене волосся, чорне як вугілля.
О, як же ти мені сподобався тоді. Але це не те, заради чого я приїхала. Я вимкнула музику в своїх навушниках і заховала їх в кишеню. Зараз вже і не пригадаю, що то була за пісня. Можливо щось романтичне, а можливо, як зазвичай, один з треків Green Day. Хоча, в якійсь мірі вони теж романтичні.
—Привіт, я Макс.–сказав ти і простягнув до мене свою долоню.
Я всміхнулася тобі милою, ввічливою посмішкою і потисла руку у відповідь.
—Даяна. Приємно познайомитися!
Я рідко замислювалася про власне ім'я, але тоді замислилася. Чи гарне воно було і чи вважав ти його підходящим для репетитора? Мабуть воно все ж гарне, мені подобалося. А як воно звучало б поряд з твоїм? Макс і Даяна... Хм, якось дивно, ні не те.
—Ходімо?–запитав ти махнувши головою в бік будинків і розжарених вулиць.
—Так, ходімо!-погодилася я і рушила за тобою слідом.
Я жила тут, зовсім поруч, всі свої вісімнадцять років, але цю місцевість не знала і тебе не бачила жодного разу до сьогодні. Сьогодні взагалі багато, що було новим для мене. Наприклад перша серйозна робота, майже по моїй спеціальності.
Я йшла за тобою слідом в тиші, прокручуючи в голові на репіті, як буду навчати твого молодшого брата, як вчиню, якщо він раптом почне плакати, і що робитиму у неочікуваних ситуаціях. Тривога з'їдала мене з середини, мало не переростаючи в паніку, але я намагалася триматися. Йому ж було тільки шість. Я поняття не мала як поводитися з дітьми в цьому віці. Завжди боялася мати справи з дітьми, але мені потрібна була ця робота, та і окрім страху я відчувала, що справді хочу спробувати це. А ти йшов собі попереду, навіть не уявляючи про всі ці думки в моїй голові. Іноді вони стосувалися і тебе. Але проскочували так швидко, що я навіть не встигала вхопитися за них. Єдине, що пам'ятаю, це те як мені хотілося сподобатися тобі. Я не планувала зближатися, стосунки були тоді для мене чимось диким, чужим. Просто хотіла знати, що можу привернути твою увагу. Можливо так я хотіла потішити своє самолюбство, або ж підняти власну самооцінку, та це вже не важливо. Як і не було важливо в ту мить.
Ми прийшли до твого будинку, я роззирнулася навколо поки ти вводив код від дверей. Майка липла до спітнілої спини і неймовірно хотілося пити. Я подумала, що мабуть весь мій макіяж вже давно зіпсувався. Це було єдине, що я не любила в літові. Ти увійшов першим і притримав двері мов джентльмен, але я вже давно не обманювалася такими дрібними вчинками. Всі чоловіки все одно були однаковісінькі, могли робити вигляд, що вони янголи, а в думках уявляти найогидніші речі. Втім, я не сильно відрізнялася від чоловіків. Ми піднялися на третій поверх і ти провів мене до своєї квартири, а коли ми увійшли нас зустріла твоя мама.
—Доброго дня, Даяночко.–привітно всміхнулася Марина Едуардівна.—Господи, ти така юна.–пожартувала вона.
—Доброго дня, Марино Едуардівно.–привіталася я з нею у відповідь.
Тоді мене сильно спантеличили її слова про вік. Це було тим – чого я якраз таки і боялася. Мій замовник вважав мене не достатньо компетентною для виконання такої відповідальної задачі. А що, як я не зможу навчити дитину нічому, а гроші мені вже заплатять? Мені доведеться просити вибачення і повернути платню? Чи сильно розчаруються ваші батьки? Але Марина Едуардівна не загострювала на цьому уваги, тож я вирішила просто зробити вигляд, що нічого не сталося, хоча це й не слабо підігріло мою тривогу.
—Єгорка вже чекає на тебе.–повідомила вона.—Сподіваюся ви подружитеся. Ти вибач, що у нас такий безлад, стільки справ, що я нічого не встигаю.
Марина Едуардівна була на диво стрункою для свого віку. У неї було фарбоване темне волосся, зв'язане у хвоста на потилиці, і ділове обличчя. Зразу стало зрозуміло, що вона жінка серйозна, з якою варто рахуватися. Вона завжди одягалася просто і одночасно зі стилем. Вона подобалася мені, наскільки мені взагалі могла подобатися інша людина.
—Та все гаразд.–ніяково запевнила я.
У вашій квартирі пахло часниковим супом і чимось солодким, затишним. У мене тихо забурчало в шлункові, я забула поїсти, як завжди. Ми пройшли до гостьової, Єгор сидів перед теликом і дивився мультик про потяги, що був тоді дуже популярним серед дітей. Він ігнорував і вельветові крісла і диван, вмостившись прямо на підлозі. Ваша квартира була куди краще облаштованою ніж мій дім. Принаймні шпалери на стелі не облазили, оголяючи нерівномірну штукатурку, і місця було трохи більше. З нових вікон всередину проникало так багато світла, що я відчувала ніби сиджу прямо посеред вулиці, мені це подобалося. Але що мені подобалося найбільше, так це балкон. До нього вели двері з гостьової, дерев'яні і ніби старші за інші елементи інтер'єру, мов вони були недоторканним символом історії цього приміщення. Цей балкон і його двері прийшлися мені до душі.
—Єгор, прийшла тьотя Даяна. Закінчуй з мультиками!–командувала Марина Едуардівна молодшому сину.
Я вкотре подумала, що "тьотя", по відношенню до мене, звучить якось дивно. Яка ж з мене тітка? Я сама себе ще дитиною вважала, а тут хтось тіткою називав. Це була криза дорослішання.
—Так, зараз-зараз.–навіть вухом не повів Єгор і я посміхнулася. Я любила дітей, коли це були не мої діти і мені не доводилося нянчити їх двадцять чотири години на сім днів і стикатися з їх капризами.
—Не зараз, а негайно!–суворіше пригрозила жінка, і Єгор, зі стогонами справжньої муки, вимкнув телевізор і підійшов до мене.
Він поглянув на мене таким поглядом мов хотів ним передати все своє ставлення до цієї ситуації. І було воно не дуже радісним, що мене ще більше смішило. Але мені навіть стало його трохи шкода. Я помахала йому, всміхаючись якомога привітніше.
—Привіт, я Даяна.–Господи, скільки вже раз за цей день я повторила це. Моє власне ім'я починало звучати для мене як жарт.
—Єгор.–буркнув він невдоволено і поплентався за своїми речами в кімнату.
—От балуване дитя!–налаяла Марина Едуардівна Єгора, але якось навіть з теплом ніж засудженням. Зі мною так ніколи не говорили.—Якщо буде погано поводитись, не соромся розказувати мені, я йому влаштую урок гарних манер!
—Гаразд.–хихикнула я. Та звичайно ж не збиралася жалітися на дитину.
—Мені треба йти на роботу, бо я вже запізнююся. Якщо що, туалет далі по коридору, кухня зліва, я приготувала печива тож коли зголоднієте можете перекусити. А взагалі Макс буде вдома, звертайся до нього коли щось знадобиться.–проінструктувала Марина Едуардівна.—Почувайся як вдома!
—Добре, дякую.
Від однієї думки що мені доведеться звертатися до незнайомця за потреби, чи відвідувати туалет в чужому будинку, мені ставало некомфортно. Тож я вирішила уникати таких ситуацій по максимуму, але вигляду не подала. Намагалася триматися впевнено і розслаблено, щоб Марина Едуардівна не подумала раптом, що я не зможу виконати свою роботу бо занадто молода. Хоча це й було справді так.
Єгор повернувся з кімнати з зошитом і ручкою в руці. Добре, що він підготувався, хоча все необхідне вже було у мене в рюкзаку, я підготувалася краще. Все ж таки, майже півроку чекала цього моменту. Він кинув зошит на стіл перед диваном і плюхнувся прямо на підлогу поряд, всім виглядом виражаючи своє незадоволення. Я вже передчувала «веселе і продуктивне» проведення часу.
—Слухайся тьотю Даяну! І дивись мені, вчися добре, інакше не бачити тобі того робота!
—Це автобот!–роздратовано виправив він.
—Так-так. Ну все я пішла. Макс ти за головного!–крикнула вона вглиб квартири.
Ти зник з поля зору щойно ми переступили поріг, тож я з сумом визнала, що не зацікавила тебе. Але мені було не вперше, тож я просто викинула ці думки з голови. Відповіді від тебе ми так і не почули. Марина Едуардівна підхопила свою сумочку малинового кольору і вибігла на вулицю, а я взяла себе до рук і приступила до найскладнішого випробування в своєму житті.
—Гаразд. Давай спочатку познайомимося ближче!–запропонувала я Єгору, сідаючи навпроти і схрещуючи ноги по турецьки. На щастя я додумалася одягти шорти довші ніж зазвичай.—Сьогодні я не змушуватиму тебе багато вчити.
Єгор не збирався полегшувати мені завдання і йти на контакт. Він махав на себе зошитом помираючи від спеки так само як і я.
—То ти любиш трансформерів?–запитала я в спробі його розтормошити.
—Так, вони круті.–коротко відповів Єгор зиркаючи на мене з недовірою.
—Я теж любила їх в дитинстві.
Це була щира правда. За словами мами я і справді була повернута на трансформерах, хоча в більш дорослому віці ніяк не могла зрозуміти чому. Мені на диво сильно подобалися «хлопчачі» речі в дитинстві.
—Правда? А хто твій улюблений?–його броня дала тріщину.
—Бамблбі!-з готовністю відповіла я.
—Пф, дівчата!–фиркнув Єгор. Мене це трохи образило, але я не подала виду. Все ж він просто дитина.
—А твій улюблений?
—Джетфайер!–з гордістю заявив Єгор. Насправді я не пам'ятала хто це, але кивнула з розуміючим виразом, аби не порушити той тонкий зв'язок, що починав з'являтися між нами.
—Круто, розкажеш мені про нього?
І Єгор з ентузіазмом, що переповнював його до країв, почав розповідати мені про складну долю свого автобота. А я сиділа там і слухала, знаючи, що наша сумісна година стікає. Врешті, коли ми таки приступили до заняття, у нас лишилося всього двадцять хвилин, тож я просто розповіла Єгору як проходитимуть наші зустрічі і чого він зможе на них навчитися.
—Обіцяю що ти будеш найрозумнішим в своєму класі.–пообіцяла я йому.
—Я й так розумний.–зверхньо запевнив він.
—Це правда.–підтвердила я тихо посміюючись.
Я подивилася на годинник в телефоні, наш час вже давно стік, ми з Мариною Едуардівною домовлялися, що перше заняття триватиме всього годину. Дітям дошкільного віку все одно складно довго утримувати увагу на чомусь одному, та і це було лиш пробне заняття.
—Мені вже час йти.–повідомила я Єгору і він незадоволено застогнав. Здається я йому сподобалася, ну хоч комусь. Я видихнула з полегшенням.—Можеш сказати своєму брату, що мені час йти?
Єгор кивнув і побіг у твою кімнату повідомити, що я вже йду, а через мить ви з'явилися в двох. В коридорі я нахилилася зав'язати шнурівку кросівок, а ти просто стояв, обіпершись на шухляду і чекав доки я вже заберуся з вашої оселі. Я ж тим часом задивилася на промінь вечірнього сонця на своїй руці, підвела погляд і метелики в моєму шлунку знову ожили після довгого сну. А я вже думала, що вони вимерли.
На твоє безбарвне обличчя падало помаранчеве, спекотне сонце, в його проміннях твої темні очі переливалися шоколадними ріками. Я звернула увагу, що у тебе дуже довгі вії, мені, щоб досягти таких, доводилося наносити три слої туші. Я відвела погляд, аби не видати своїх думок. Занадто вже ти був гарний в ту мить. Таких як ти я зазвичай зберігала в своєму альбомі, годинами виводячи кожну лінію та кожну родимку. Якби ж я могла зробити це прямо зараз. Мабуть, саме тоді все й сталося.
—До побачення, Даяна.–цей малий повністю ігнорував вікові формальності, і я була цьому тільки рада.
—Бувай.–помахала я Єгору і кинула швидкий погляд на тебе.
—До побачення.–останнє, що я почула тоді від тебе.
Вже на вулиці я обернулася на вікно твоєї квартири. Щоб я не хотіла тоді побачити в ньому, так і не побачила цього. Тоді ми навіть нормально не говорили. Я була лиш репетиторкою твого брата, а ти лиш старшим братом мого учня. Для мене було звичним відчувати цю прірву з людьми навколо, я ніколи не вміла зближатися. І хоч мені було від цього сумно, тим не менш в повітрі пахло літом, а на горизонті був неймовірно гарний захід сонця.
#4212 в Любовні романи
#1014 в Короткий любовний роман
#546 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.12.2024