Розділ №18. Величезна черга

Схоже, що руки Коула окрім невдачі мали в собі ще й цілющі сили. Інакше як пояснити те, що на ранок я вже відчувала себе значно краще і воювала з ним за можливість вийти на роботу? І ніякі стада красунь, які вбачали охоронці зранку, цьому не були причиною! Абсолютно! І це навіть не тому, що його мама написала ще з ночі повідомлення, щоб той чекав їх о дев'ятій в нашому офісі. І не тому, що я ревнувала. Просто якось раптово захотілося працювати й вбивати одночасно. І, О! Який же збіг, що я могла це робити в одному місці!

Дивлячись на пухнасті сніжинки, які оповивали вуличку, я тримала за руку Блекроуза і думала про цю прекрасну можливість. Біда була в тому, що я не розрахувала своїх можливостей і непереборного бажання міс Рейни Блекроуз одружити свого сина. Тому, коли Коул шоковано завмер на підході до контори й подумки промовив «Якого біса...?», я лишень й змогла витріщитись на довжелезну чергу з красунь, яка вишикувалась вздовж будівлі.

— Нагадай, наскільки великі статки у твоєї родини...? — тихо поцікавилась, розглядаючи щонайменше з півсотні жінок на будь-який смак. — Ні, не так. Наскільки наполеглива нервова система у твоєї любої матінки? В днях, будь ласка.

— Давай не будемо доводити мене до сліз...? — нахмурився вампір та повернувся спиною до будівлі, тільки б розгледіти цей жах. — Я аж ніяк не зможу телепортувати нашу контору на якийсь безлюдний острів, щоб вона не знайшла нас. Принаймні так, щоб вкластись в той бюджет, який ми маємо зараз.

— І що ти плануєш робити з ними...? — нервово запитала, споглядаючи, як черга лишень зростала. Дійшло навіть до того, що ланцюжок повернув за край нашого кварталу. — Ти ж розумієш, що вони нікуди не зникнуть?

— Розумію, — буркнув чоловік, а потім іронічно додав. — Тому, я як справжній чоловік телепортуюсь відразу на склад і полечу роздавати подарунки людям. А якщо цим серцеїдкам захочеться простежити за мною, то нехай теж політають по всій Делірії та Інсейну за мною. Побачимо на скільки вистачить їхньої мотивації.

— Думаєш допоможе? — скептично здійняла брову.

— У тебе є кращий варіант? — розвів він руками та обернувся назад до натовпу. — Я дійсно не знаю, що з ними ще можна робити. Хоч бери й наймай двійника, щоб відвадити.

— А це непогана ідея, — задумалася в голос, згадуючи свої студентські забавки. — У мене залишалося короткотривале зілля хамелеона. Поміняюся з тобою виглядом і піду познущаюся з твоїх коханок.

— Вони мені не коханки! Я їх не знаю, Віл! — заперечив Коул зі злістю, ніби я йому ляпаса дала. Невже наболіла тема?  — А якщо на те вже пішло, то щоб завести коханку, треба спершу завести дівчину, а ти так і не дала прямої відповіді.

— Значить тобі не буде їх шкода, — кровожерливо посміхнулася, вже уявляючи, як ці красуні тікатимуть звідси на своїх довжелезних підборах.

— Віл...? — протягнув чоловік з докором, хапаючи мою долоню.  — Ти зустрічатимешся зі мною?

— Мені здається ми це вирішили ще вчора, Коуле. Чи тобі так треба це почути? — ніяково перепитала. Побачивши в червоних очах якийсь дивний сум, я вирішила проковтнути свою гордість та сором'язливість, й продовжила. — Так, ми зустрічаємось. Так, ти мені дуже подобаєшся. І так, я повідриваю голови всім дурепам, до яких не дійде з першого разу, що ти зайнятий. Тому суши сухарі.

— Це ще навіщо? — не зрозумів Коул жарту, все ще пришиблений щастям від моєї промови.

— Бо чує моя відьомська душа, що до твоїх залицяльниць не дійде з першого разу. А мене, в пориві пристрасті, зловлять слідчі й посадять у в'язницю за нанесення тілесних ушкоджень з особливою жорстокістю, — розсміялася, щоб хоч якось розрядити ситуацію. Попри весь радісний вигляд Блекроуза, я відчувала, що ця ситуація ображала і злила його десь  всередині. — Зізнавайся, носитимеш мені печиво на передачі?

— Якщо зможеш віднадити їх, я тобі носитиму свіжий борщ кожен день! — ледь посвітлішав Коул.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Тоді злітай до мене додому за зіллям, а я поки що займуся нагальними справами, — легкий поцілунок застиг на колючій щоці.

Я дивилася, як Коул телепортувався до мого дому  й відчувала рішучість. Ось воно. Якщо вже цим жінкам закортіло попсувати нам нерви, то хай псують їх з  користю. Натягнувши силою на своє лице  посмішку, я мовчки пройшла повз обурених жінок в черзі до охоронця. Вони проводжали мене розлюченими поглядами, ніби я у них відібрала найкоштовніше. Цікаво, невже сім'я Коула дійсно настільки заможна, щоб влаштувати такий відбір наречених?

Спокійно переодягнувшись в робочі речі, я вийшла до входу, стала посеред холу і гучно промовила:

— Доброго ранку, любі відвідувачі! Велике прохання — не затримуйте чергу. Якщо ви не збираєтесь нічого відправляти — пройдіть на вулицю, щоб не заважати робітникам! — гучно промовила, аби мене почули. — Містер Блекроуз приймає відвідувачів лише з питань особливо коштовних товарів, доставлення яких здійснюється за потрійним тарифом! Тому, будь ласка, не затримуйте чергу! Вам тут нічого не світить!

О, треба було бачити їхні вирази обличчя! Першою реакцією багатьох дам було добряче таке обурення, від якого я мало не стала сміятися. Деякі жінки мовчки розвернулися та поцокали на вихід на своїх височенних підборах. І шлях їм бруківкою!  Але знайшлася і та, яка з кам'яним обличчям підійшла до охоронця й стала показувати свої коштовності, які вона нібито збиралися відправити родичам. Красуні, які вже дійшли до виходу, хотіли було влізти назад на початок черги й наслідувати дурний приклад, але їх ультимативно послали в кінець — думати головою, перш ніж втрачати нагріте місце.

— Ви впевнені, що зможете оплатити доставлення? — поцікавилася у вишуканої красуні, яка додумалася відіслати свої коштовності до батька. — Сьогодні діє святковий тариф і відправлення буде коштувати досить дорого.

— Я спадкоємиця другої за заможністю сім'ї вампірів у Делірії. Як ви гадаєте? — зарозуміло здійняла вона брову, а я подумки відмітила першу кандидатку на роль жертви. — Де можна оформити подарунок?