Розділ №13. Теплої ночі

Прохолодний вітер морозив розчервонілі щоки. В голові нестерпно гуло, змушуючи потирати скроні. Знати б ще від чого було настільки погано — від цього недопобачення, від чаю, який ожив, чи від тієї випивки, котру мені дала Люся. Більше ніколи в житті не питиму чаю! І по кав'ярнях не ходитиму! І на побачення! І взагалі, з дому не виходитиму! Навіть на роботу не піду, аж доки не приспічить! 

— Ти як...? — тихо запитав Коул, ступаючи поруч зі мною від кав'ярні. Такого винуватого лиця я ще ніколи в житті у нього не бачила.

— А як себе може почувати людина після двох діб без сну, яка в туалеті змивала з себе балакучий чай і тепер іде додому промокла, в сорочці офіціанта...? — поставила риторичне запитання, дивлячись собі під ноги. — Свято видалося грандіозним.

— Я не хотів, щоб так сталося, — протягнув чоловік винуватим голосом. — Навіть гадки не мав, що у власниці “Тихого дому” алергія на каву і вона оживляє все підряд. Хто б таке в здоровому глузді міг придумати?

— Я не звинувачувала тебе, якщо пам'ятаєш, — вирішила відразу прояснити свої слова, аби не робити ситуацію ще гіршою. — Просто промокла, замерзла і хочу швидше дістатися додому.

— Не хочеш сьогодні в мене залишитись? — я здивовано перевела погляд на вампіра і здійняла брову. — Не дивись так. До мене реально ближче, ніж до тебе. Дам тобі переодягнутися, закину попрати речі, а зранку підеш до себе. Не хочу, щоб ти захворіла через мене.

Мій погляд опустився вниз на вологі штани, які виднілися з-під куртки. Мерзнути дійсно не хотілося та й Коул мав рацію — його дім ближче. Хвилин так на двадцять. Тому я знизала плечима та повернула в бік. Погляд вампіра відразу ж посвітлів та став м'якшим. Певно ця ситуація його зачепила не менше мого. Не таким він собі планував наше перше офіційне побачення. Ой, не таким…

Ми йшли засніженими вулицями, мовчки ступаючи вздовж ліхтарів. В животі неприємно забуркотіло, нагадуючи, що я так і не встигла повечеряти за цим всім. Але заходити ще кудись мені зовсім не хотілося. З сьогоднішньою вдачею, я могла взагалі не дожити до ранку в здоровому глузді. Засну десь між сміттєвих баків, помру від балакучого контейнера для перероблювання, а слідчі потім страждатимуть над моїм висяком. Ото їм буде справа…

Дім Блекроуза зустрів нас приємною тишею. Я відразу ж пішла в гарячий душ — протверезіти  та зігрітися після морозної Делірії. Хотілося швидше змити з себе цей дурний вечір і все, що сталося, а потім вилізти з нього новою людиною і піти спати. Втім, змінити себе після кількох літрів гарячої води не вийшло. Піти спати — теж.

— Ходімо їсти, я зробив нам кілька бутербродів, — гукнув Блекроуз, як тільки я вийшла з ванної, в його спортивних штанах та футболці з написом «Тебе ніщо не кохатиме так, як ліжечко». — Не супер, але краще ніж лягати спати голодною.

— Дякую, Коуле, — мовила, заходячи до нього на кухню та сідаючи на стілець.

На невеличкому столі лежав гарячий хліб з ковбасою і сиром. Я прийнялась їсти та задумливо розглядати вид з вікна. За ним знову почав пускатися сніг і я вже й не знала, чи закінчиться колись ця дурна зима, чи ні. В цьому році сніг пішов надто рано і судячи з пейзажу за склом, він не збирався зникати найближчим часом. Як і мої неприємності. 

— Про що задумалась? — почувся тихий голос збоку.

— Тобі не дивно, що дні, які для когось оповиті щастям від початку і до кінця, для когось іншого можуть бути сумними? — почала, згадуючи купу своїх замовлень. — Як так вийшло, що навіть барна стійка сьогодні була щасливою, а я промокла наскрізь?

— Не знаю, Віліан... Можливо вся річ у тому, чого ти очікуєш від свята...? — знизав плечима Коул та теж перевів погляд на скло. — Почавши працювати над нашою справою, я зрозумів, що так завжди трапляється. Кожен день в році, ми приносимо для когось одного щастя, поки в когось іншого розбивається світ на шматки.

— Хіба це не сумно...?

— Сумно, — погодився він, — але нічого не заважає зробити цей день трохи кращим. Ти ж і сама знаєш, що інколи для подарунка не треба ніякої особливої причини. Захотілося — береш і купуєш щось. Береш і робиш. Головне — бажання.

— А чого тобі зараз хочеться? — перевела погляд на його червоні очі. Сьогодні вони нагадували мені своїм кольором захід сонця. Ніби хтось розлив фарби.

— А тобі...? — проігнорував питання Коул. 

— Затишку. Якогось тепла та спокою. Не знаю, як це описати,  — відповіла, бачачи все це у його очах. — Певно просто втомилася. Піду посплю трохи. Дякую за сьогодні... Теплої ночі...

— Віл...? — промовив він, на  мить здіймаючись з місця, а потім сів та продовжив. — Теплої ночі. Відпочинь гарно. В тебе видався важкий день.

— Дякую.

Зробивши кілька глибоких подихів, я тихо встала зі столу й пішла в спальню. В ній було, як завжди прибрано, чисто та...самотньо. Я не вперше залишалася тут, але сьогодні це відчувалося особливо гостро. Й, сидячи на ліжку мені здавалося, ніби тиша от-от мене проковтне. Прямо як той балакучий чай проковтнув рафінований цукор. 

В коридорі погасло тьмяне світло. Потім воно погасло в кімнаті напроти. Зрештою, я вимкнула його і в себе, залишаючись в темряві. Дурні думки ніяк не хотіли мене полишати. Я крутилася на всі боки, страшенно виснажена, але так і не могла заснути. Ніби мені не вистачало чогось. Ніби...ніби я забула взяти улюблену іграшку з собою, чи обійняти подушку.

Тихо вставши зі свого ліжка, я обережно підійшла до дверей та висунула свій ніс на коридор. В домі було тихо. Так тихо, що я чула своє дихання. Цікаво, Коул вже заснув? Я зробила кілька кроків у сусідню кімнату і стала роздивлятися диван, на якому лежало масивне тіло. У місячному світлі здавалося, ніби шкіра вампіра світилася сріблом. Хотілося торкнутися її пальцями, провести вздовж згинів та відчути під своїми пальцями тепло, якого так не вистачало. 

— Чого не спиш? — прошепотів він, навіть не відкриваючи своїх очей. Я стояла прикутою до місця й не знала, що відповісти. Було ніяково, дивно та зворушливо. Я навіть сама собі не могла зізнатися, не те що йому. — Замерзла? Схоже в нас опалення прикрутили... З мене така собі грілка, але разом все одно тепліше. Погрієшся поруч...?