Розділ №11. Любляча бабуся

Чергова коробка, черговий клієнт, черговий політ на мітлі — все це зливалося в один неперервний день від якого хотілося нарешті позбутися. Викинути кудись  далеко, щоб потім навіть не згадалося. Але роботи все ще було багато, й поки багряне сонце ховалося за хмари, я летіла туди, де було завжди спекотно — на екватор. Добре, що магія допомагала регулювати температуру, а з точковими порталами можна було дістатися потрібного місця значно швидше.

Прайд містера Арена Лайона мало чим відрізнявся від інших, які мені видавалося бачити. Його перевертні жили в просторих будиночках, які зі всіх сторін продувалися теплим вітром. Посередині виднівся невеличкий оазис із пальмами та маленьким джерелом. Кругом стояли піщані гори на багато кілометрів вперед. Не дивно, що відправник обрав кур'єрську доставку замість того, щоб пертись сюди самій. 

Знайти альфу серед кількох десятків перевертнів було зовсім не важко — він саме рознімав двох молодих хлопців та вичитував їх за бійки. Певно далеко не перші за сьогодні та не останні. Бо вичитував він їх вже з втомою та якоюсь приреченістю. Ніби це вже була сота промова за сьогодні, яка не давала результату. Тому я змилостивилась над чоловіком, дочекалася доки вони розійдуться та підійшла ближче.

— Світлого дня. Вам прийшов подарунок від міс Лайон, — люб'язно віддала в руки золотокосого чоловіка коробку та дістала записку. — Тут ще повідомлення.

— Невже моя бабця нарешті освоїла пошту? — радів щасливий внук, поки роздирав багряне упакування. А потім нарешті дістав з пакунка в'язаний светр та в'язані шорти й витріщився на мене як на божевільну. — Що це...?

— ...подарунок від люблячої бабусі? — ніяково перепитала, а потім стала зачитувати записку із поясненнями.

«Любий Арене, я так і не змогла розібратися з вашими сенсорними технологіями, тому пишу за звичкою —  паперовим листом через пошту. Я дуже сумую за тобою, любий, і постійно переживаю за тебе — чи їси, чи не воюєш з кимось за територію, чи живий ще. Тому я зв'язала тобі ці магічні речі, щоб ти не мерз. Вони показуватимуть мені, що з тобою все добре — що ти живий, що ти ситий та спокійний. І якщо з тобою щось станеться, я враз зберу свої речі з Делірії та поїду тебе рятувати. Тому постійно  носи та не здумай мені помирати!
P.s. Твоя інструкція з ввімкнення Вайбарауна намокла від корвалолу і моїх сліз. Не дзвони по цьому диявольському винаходу!
P.s. Я тебе сильно люблю»

І от я стояла посеред такого собі оазису, дивилася, як через спеку вдалині виднілися міражі й мовчала. Мовчала, бо містер Лайон розправив у руках светр з написом «Найгарячіший лев на районі», стоячи в одних шортах. Потім відклав у бік, під здивовані погляди інших жителів прайду, й дістав ті самі труси з котячою лапкою спереду та діркою для хвоста ззаду.

Поки він намагався підібрати цензурні слова до цього подарунку, один із розбишак ледь усміхнувся та набрав повітря в легені, щоб розсміятися. Мудрий чоловік перевів на нього вбивчий погляд, змушуючи вдавитися повітрям та швидко промовив:

— Хто засміється — буде носити мій подарунок, аж доки хтось інший не порушить правила прайду, — жителі миттєво прикрили пальцями свої губи, тільки б не потрапити під ці законодавчі тортури. Вони глибоко дихали, вкривалися потом тільки б стриматись. — Врахуйте ще й те, що якщо моя люба бабуся запідозрить, що я хворію — то зв'яже усім вам по такому ж комплекту. Це я вам гарантую.

Погрози містера Лайона дали свій результат і всі добровольці миттєво заспокоїлися. Деякі навіть втекли, аби вже точно уникнути покарання. Я вже подумала, що на цьому все і закінчиться,  дала в руки Арену папірці на підпис. Аж от, повернувся той розбишака, котрий втік звідси ще до великого відкриття. Хлопець гордовито пройшов повз лежак, на якому лежали подарункові речі, а потім стрепенувся і зробив кілька кроків назад. Його пальці гидуючись  підняли светр, а потім по всьому оазису пролунав розкотистий сміх.

Ручка проткнула папір аж до твердого планшету. Містер Лайон повільно поклав її зверху документів і віддав у мої руки, а потім повернувся до нещасного самогубця. Той певно зрозумів, що зробив щось не те й став задкувати.

— Що? Невже сміятися тепер теж заборонено?! — намагався він оборонятися, але даремно. Вожаку було начхати.

— Заборонено! — гаркнув він так, що допитливі носи стали потихеньку підглядати, що ж сталося.

— Відколи це?! — не здавався нещасний. — Нічого не знаю!

— Незнання законів не звільняє від відповідальності, — констатував факт лев та почав виконувати покарання.

Бідний буркотун тікав скільки було сили.  Він скакав поміж дерев, намагаючись втекти від Арена, але той виявився все одно сильнішим і зрештою одягнув забіяку в той самий светр і труси. Весь прайд співчутливо дивився на те, як злочинець в плюс сорок градусів почав ще й виконувати  віджимання за балачки. Хоча мені здавалося, жителі просто не хотіли опинитись на його місці й тепер самі намагалися підтримувати порядок.

Що відбувалося далі — я вже не дивилася. Лише привітно помахала рукою на прощання та сіла на мітлу. Хотілося швидше розібратися з останніми замовленнями та нарешті відпочити від чужих подарунків. А ще, хотілося й самій відсвяткувати цей день. Не те щоб я вірила у всі ці рожеві сердечка, квіти та свічки — ні. Мені хотілося святкувати закінчення робочої зміни та те, що я її пережила.  

Тому, взявши курс на Делірію, я увійшла через портал, залишила лишні речі та полетіла на мітлі в бік дому. В шлунку противно забуркотіло, говорячи мені, яка я погана. Хоча чесно? Після подвійної зміни я навіть не була впевнена, чи було щось в холодильнику.  Доставка в такий час була зайнята закоханими парочками, тому я вирішила просто сходити в ту ранішню кав'ярню з барною стійкою і поїсти перед сном щось смачненьке.

Вже на підльоті в кишені задзвонив телефон. Я дістала його і натиснула «Прийняти виклик»:

— Ти там ще жива? — запитав Коул з якоюсь втомою. Певно важкий день був не лише у мене.