Розділ №5. Лікарня, так лікарня

Сторонні погляди пронизували засудженням з одного боку, а з іншого — неприкритим інтересом. Можливо, виною тому був накритий стіл у таку годину, а, можливо, наша форма яка не вписувалася в інтер'єр пристойного бару. Навряд чи тут ще хтось хотів поїсти крім нас — швидше вже запити горе у святковий день та прикрасити свою самотність келихом чогось міцного.

 Я мовчки сиділа у напівтемряві за невеличким столиком та снідала разом з Коулом. На відміну від розмови в кол-центрі, зараз між нами не було ніякої незручності. Можливо, тому що потік його неперервних думок зупинився, а можливо, тому що ми звикли їсти разом у тиші та спокої. Шкода, що вони не затрималися з нами надовго. І як тільки офіціант приніс до нашого столика каву, за спиною Коула з'явився один з відвідувачів та промовив проникливим голосом:

— Світлої ночі, любі красуні. Як що до того, аби скласти компанію мені у цей прекрасний день? —  молодий інкуб  вийшов із тіні під нецензурну лайку Коула в моїй голові та поклав свою загребущу  долоню на його плече. — Я хотів би пригостити вас чимось міцнішим за каву. А потім, можемо відпочити в мене...

— Не думаю, що нам це потрібно, — тактовно постаралася зам'яти конфлікт, але нахабна рука цього садиста стиснула міцніше голе плече Коула.

— Навіщо говорити за обох? Он ваша подруга наче зовсім не проти, аби я пригостив її. Правда, люба? — прошепотів на вухо вампіру цей бовдур, а я подумки його поховала в теплому склепі. Може й через погане освітлення йому не було видно, до кого він залицявся, але інстинкт самозбереження ж мав би бути хоч якийсь?

«Свята Інсаніє, дай мені сил нікого не вбити в цій дурній формі, щоб Віліан не схопив серцевий приступ! А то лікарі мене не зрозуміють і загребуть у слідчий відділ. А вона цього точно не витримає» — промовив Коул, з останніх сил стримуючись від тотальної розправи. Але схоже доля сьогодні була не на його боці, бо цей нахаба швидко всівся на стілець між нами.  Від різкого запаху перегару ми  відразу ж відвернулися в протилежний бік. А от цей гад різко потягнувся до Коула та пальцями потягнув його за лице, аби побачити сором'язливу красуню. «Ну лікарня, так лікарня...» — змирився з думкою вампір та повільно повернув лице на світло:

— А пригости, любий, — навмисно пробасив Коул, доводячи нещасного до інфаркту. Від низького чоловічого голосу, той підхопився і зашпортнувся за власні ноги, падаючи на коліна, а потім тікаючи рачки до виходу. — Ну чого ти? Не така я вже й страшна дівчина! Он, навіть ноги гладенькі! — гаркнув він, виставляючи в прохід мускулисту ногу і проводячи по ній пальцями, під шоковані погляди інших відвідувачів. 

— Коли це вони встигли такими стати? — здивовано протягнула, згадуючи волохату гордість вампіра. 

— Після першого подарунку, — хитро посміхнувся він, поки я намагалася роздивитися їх в темряві. І ж не збрехав! — Відвозив одному п'яному феніксу. Той подумав, що йому друзі на хлопчаче свято зробили подарунок і поліз відразу ж цілуватися, навіть не дивлячись на лице. Потім побачив, що я чоловік, та ненароком обпалив своїм вогнем від переляку. Форма то вернулася, а от  волосся — ні. Мені здається від мене й досі горілим тхне. Хіба ні?

— Та наче ні. Принаймні, я не звернула на це уваги, — знизала плечима. Запах диму мене якось хвилював в останню чергу, в порівнянні з поцілунком, новою бухгалтеркою і голодом.

— До речі, про увагу... — тихо промовив Коул та відкинувся на стільчик, поки я допивала каву, розглядаючи свою чашку. — А що з твоєю магією?

— А що з нею? — вдала, ніби нічого не розуміла та сьорбнула з чашки. — Магія, як магія. Живе собі. Надокучає.

— Хоча б те, що я запитав тебе у своїй голові, а ти  це почула навіть не торкаючись мене, — вампір спокійно відповів та сперся ліктями назад на стіл. — Так що з нею?

— Який же ти... — пробуркотіла, добираючи культурні слова. — Спостережливий у мене.

— А серйозно?

— Не знаю, — рознервувалася та стала шукати можливі відповіді. — Схоже, що поцілунок на якийсь час дозволив мені чути твої думки, але лише на певній відстані й вибірково. Не знаю, як це працює, але здається воно вже проходить. Бо ти поруч, а я нічого не чую на постійній основі. Хіба що у твоїй голові пусто.

— Ти тому прилетіла до мене такою скаженою? — почав усвідомлювати Коул, перебираючи спогади. — А я вже думав, коли ж це я встиг накосячити?

— Коли цілуватися поліз, — буркнула та стала свердлити вбивчим поглядом його червоні очі. Не знаю, з якої сталі Інсанія створювала вампірів, але цьому вона стійкості точно пересипала. — Схоже, ти собі за це медаль уже виписав.

— І не одну, — на диво серйозно став говорити чоловік. — Знаєш скільки разів я готував для тебе величезну промову та зізнання в коханні? Але ж тебе нічого не пробирало. Ні романтична вечеря, ні подарунки, навіть після алкоголю не повірила.

— І досі не дуже вірю, Коуле, — мовила на чистоту. — З чого ти взагалі вирішив, що кохаєш мене?

— З того, що ти —  моя істинна пара.

— І як ти про це дізнався? На картах нагадав? — нервово розсміялася. 

— На першій зустрічі. Думав, що здалося, а потім кожен день впевнювався, що ні. А для повного щастя, ти ще й закріпила цей зв'язок. Пам'ятаєш корпоратив місяць тому? Ти напилася вщент, розбила коліно,  клялася мені у вічному коханні, а потім захотіла перевірити чи мої зуби не заважають цілуватися, — почав було вампір, змушуючи мене червоніти з кожним його словом. Він чудово знав, що я ні чорта не пам'ятала з того вечора. — Так от, ти тоді мене вкусила до крові й остаточно добила.

— Я?! — шоковано видихнула повітря. — Не ти мене вкусив, а я тебе?

— Ага. Захотіла зрозуміти з погляду психології вампірів, чим нам це може подобатися.

— І чим...чим це все закінчилося? — боягузливо перепитала, не знаючи, куди дітися.

— Тим, що я всю ніч відтягував від себе твої губи й просив тебе почекати, доки ти не протверезієш, — сумно видихнув він та потер чоло. — Знав би, що ти нічого не запам'ятаєш — сказав би, що ми зійшлися в той день й на тому закінчили б цю каторгу. Так ні ж, вирішив зробити все правильно, гарно. А тепер тебе навіть обійняти не можу, бо відразу в голові бачу як ти цілувала мене. А я аж ніяк не сталевий.