Розділ №4. Та, яку хочеться задушити

Після діалогу з барною стійкою моя шизофренія стала потрохи  відступати. Принаймні вона вже не так сильно мене турбувала, бо розмовляти з людьми все-таки було трішечки здоровіше, ніж балакати з неживими предметами. Та й схоже на те, що відстань між мною та Коулом зробила свою справу, бо всю останню годину я спокійно літала по Делірії й зовсім не чула його, аж доки не взяла в долоні чергову коробку.

«Яка ж вона красива...» — зачаровано протягнув Коул, змушуючи мене здивовано завмерти на місці. Це ж хто там такий красивий? Судячи з інтонації там якась богиня, не менше. Він навіть мені в коханні не зізнавався таким щасливим голосом.

«О це так розмір...!» — продовжив дивувати мене чоловік. — «Хоч би дозволила подивитися» — знову почулося на краю свідомості. Відчуття, ніби він прямо в цей момент натрапив на якогось сукуба і закохався по самий кінчик свого носа. — «Як би це з нею домовитись?»

Діставши зі своєї кишені телефон, я натиснула на відео виклик та стала нервово чекати. Його треба було терміново рятувати від цієї спокусниці, яка йому останній шматочок здорового глузду  вирішила відібрати. Ще якщо, не дай свята Інсанія, надумає нашу фірму подарувати під магічним впливом… Я його точно вб'ю. Ми не для того стільки страждали, щоб якась красуня все готовим отримала.  

Довгі гудки змінилися здивованим лицем Коула.

— Віліан? — вирвалося з його вуст, поки я намагалася роздивитися ту богиню з величезним розміром, яка вирішила приватизувати наше спільно нажите майно.  На задньому плані промайнула довга тінь зі стопкою папірців, змушуючи мене ще більше нервувати. Як би він вже не приніс їй документи на власність? — Все нормально?

— Так, любий, — виділила останнє слово, бажаючи ним стукнути його по голові. —   Ти зараз де? Треба терміново зустрітися.

«Як же не вчасно» — почулося в думках, змушуючи мене  стиснути кулаки від злості. Точно повадився влізти в якусь аферу.

— Я…? — ніяково перепитав він, оглядаючись назад. — Та в місцевому кол-центрі. Тому, що поруч з податковою.

— Добре, будь там, я зараз прилечу, — відповіла та скинула виклик.

«Чорт...хоч би довше летіла. Може встигну спокійно передати їй наші документи» — знову пронеслося, змушуючи додати швидкості, поки цей страждалець не залишив нас без роботи. Якщо форму я ще якось могла терпіти стільки часу, розуміючи, що частина контори належала не мені, то на трійничок я от взагалі не була згодна!

Діставшись до пункту призначення за рекордні сім хвилин і увійшовши в будівлю, я стала шукати Коула поглядом. Але замість того, щоб я знайшла цього комара, мене знайшла місцева робітниця з п'ятилітровою каструлею борщу на оберемку і мало не вилила його мені на груди. Добре, що я встигла вчасно підхопити металеві ручки, перш ніж мене зробили кривавою мері замість недобитого янгола.

— Дякую, донечко... — промовила жінка та полегшено видихнула. — А то б сиділа я на лінії весь день зла. О це б була трагедія! Пампушки з горохом і часником є, а борщу до них немає!

— Як я вас розумію... — в животі зрадницьки забуркотіло і працівниця кмітливо примружила свої очі. Потім поклала каструлю на стіл охоронця та дістала з сумки пиріжок, протягуючи мені. — Дякую!

— Їж, мила. А то жодна робота тобі не поверне втрачених нервів та зіпсованого шлунку, — мило посміхнулася вона та пішла до ліфта.

Після чергового буркотіння я не втрималася і відкусила шматок пиріжка. На смак було неперевершено! От кому треба було продавати їх, а це цим безсовісним, у яких одне тісто! Хрустка скоринка і гаряча начинка змусили мене пожалкувати, що я не додумалась попросити в неї ще один для Коула. Йому б він навряд чи дістався, але мені б вистачило, щоб дожити до обіду.

«І як так могло статися, що серед стількох мільярдів істот на нашому материку, твоєю істиною парою виявилася ця жінка...?» —  повернувся на зв'язок Блекроуз, та підійшов до мене.

— Твоя "термінова справа" це пиріжок з горохом? — мило посміхнувся він, ніби й не був до того під впливом якоїсь красуні. — Це ж наскільки ти була голодною, що летіла з такою швидкістю?

— Якою ще швидкістю? — не зрозуміла я.

— Такою, щоб твоє волосся розтріпалося на всі боки після магічної фіксації, — розсміявся Коул та став м'яко проводити своїми пальцями вздовж мого волосся. — Хоч смачний пиріжок?

— Дуже, — а ні краплі не збрехала я, та автоматично відкусила ще шматочок. Чоловік якось диво подивився на мене, наблизився і провів кінчиком великого пальця по краю губ. Від ніжного дотику, я на якусь мить застигла та ледь змогла проковтнути їжу. — Що це було...?

— Ти замастилася трохи, — ледь посміхнувся він, відсунувся назад та додав подумки «Розпатлана, ніби в неї блискавка вдарила. Але така мила, що хочеться схопити її у  свої обійми та задушити. Терпи, Коуле. Вона тобі ще стане в пригоді».

— Не треба мене душити! — нервово ляпнула і миттєво доїла пиріжок, тільки б не бачити його магнетичного обличчя. Не вистачало ще й дійсно вдавитися. — Краще скажи мені, де наші документи на власність?

— Нагорі, а для чого вони тобі? — спокійно промовив чоловік, а я аж очі заплющила від здивування.  Якійсь красуні...! Через гарні форми...!

— Як ти міг їх там залишити, Коуле...? — мало не проскиглила від розчарування. — Ми ж стільки з тобою працювали, щоб разом відкрити цю справу...

— А що не так?

— Вона дійсно така красива...? — проігнорувала питання, неспроможна усвідомити, що він таки вручив їй документи.

— Майже ідеальна, — протягнув Коул, чуючи підставу. Потім вдивився в мої очі, на які мало не набігали сльози й додав, щоб добити. — Ти що, проти?

— Я...? — аж розгубилася від такого дурного питання і закусила губу, аби не заплакати. Стільки років праці й все задля того, щоб він за кілька хвилин змарнував їх.

— Ну чого ти, сонечко моє? — при обійняв він мене за плечі й почав говорити дитячим голосом. — Невже ти на мене образилась через те, що я віддав нашу бухгалтерію нормальному спеціалісту? Ти що, хотіла, щоб я сам страждав ночами, намагаючись довести її до ладу? Змилуйся, Віліан, я...