Розділ №3. Щастя логопеда

Схоже, мій дах остаточно з'їхав. Далеко так, кудись в сусіднє місто. Інакше як пояснити те, що Коул зізнався мені в коханні, поцілував та нахабно полетів працювати далі, ніби нічого й не сталося? І добре, якби це дійсно так було! Але ж мені тепер після цього божевілля постійно чується його голос, коли я його навіть не торкаюся! Ще й дивно так, ніби перериваючись через відстань.

«Дурень! Дурень! Дурень! Певно якби я навернувся на цих клятих підборах, то вона б і то більше  раділа...» — пронеслося в моїй голові, коли я відійшовши від шоку сіла на мітлу та здійнялася в небо. Що ж, Віліан, твоя шизофренія вийшла на новий рівень. Якщо раніше ти чула чужі голоси тільки доторкаючись до когось, то тепер ти повноцінно хвора! Вітаю тебе! Хоч бери й записуйся на зустріч до психіатра. Хоча що ти йому скажеш...?

— Ви розумієте, я раніше чула їх  лише лапаючи когось, а тепер навіть мацати нікого не треба! Уявляєте? — буркотіла сама собі під ніс. — Та мені не таблетки випишуть, а наряд  медбратів — затягнути в лікарню прокапатись.

Щоб якось відірватися від дурних думок, я зробила глибокий вдих та стала розглядати нічне місто. Делірія сьогодні виглядала на диво святково. Всі нічні кафешки працювали у режимі нонстоп, аби виторгувати із закоханого народу якомога більше. То тут, то там виднілися сердечка, троянди, ведмедики та купа інших атрибутів цього дня. Чого вже там, навіть я сама виглядала як святкова статуетка, а не втомлена зла відьма, яка шукала на магічній мапі потрібний ідентифікатор.

Блискучих цяток було так багато, що перебирати не доводилося. Тому я спустилася нижче, витягнула зменшену довгувату коробочку та полетіла до найближчого пункту призначення. Перший подарунок був адресованим комусь у місцевій кав'ярні. Вона працювала вже півтора року у центрі міста, але я фактично жила на роботі, й тому ніколи не заходила до неї. Та й від роботи далеко. Ось, чому я не була готовою до того, що мене там чекало.

Увійти в "Тихий дім" виявилося ще тим квестом, бо сьогодні тут був повний аншлаг. Нелюди переповнили зал так, що за ними  не вдавалося навіть розгледіти дивакуваті декорації.  Зі своїм ростом я зуміла розгледіти лише люстру, яку обвішали сердечками, і стелю. І стояла б я ніби страус до самого ранку, якби не знайшовся співчутливий офіціант, який допоміг мені  швидше протиснутися в залу після моїх пояснень.

— А на чиє ім'я подарунок? — запитав рудий красень у фартуху, тримаючи на оберемку стопку з меню.

— Якась Люсі… Люсінарнія...? Люсіана...? — ніяк не вдавалося мені прочитати набір затертих літер.

— Люся, — радісно хилитнув головою чоловік та махнув мені рукою. — Вам до барної стійки, он туди. Тільки не пийте нічого, а то вона сьогодні змішує на забій.

— Дякую...? — ніяково мовила та стала просуватися в той бік. Там вже сиділо кілька клієнтів, різної кондиції, але я не бачила жодної жінки. Шукаючи поглядом цятку на карті, я зрозуміла, що справа марна. Магія показувала, що вона була тут, але її тут не було. Ще й бармен, як на зло, десь ходить — нема в кого запитати.  — І як серед цих нелюдів знайти її?

— А вам кого треба? — почулося раптово в моїй голові. Я аж заозиралася, але жоден відвідувач не дивився на мене.

— Психолога, схоже... — нервово констатувала факт і потерла скроні. Люди й далі балакали, ніби й не чули цього жіночого голосу. — А краще — відразу психіатра.

— Що, бокальчики почокались під стілешнею? — мило поспівчували мені, а я знову нікого не побачила, хто б міг мені відповісти. Певно таки почокались. — Теж експлуатують всі?

— Гірше — цілують, — вирішила підтримати розмову сама із собою. Хто ж мене ще б міг зрозуміти краще за саму себе? — І що тепер з цим робити...?

— Як я тебе розумію! Торкаються цими своїми губами, лапають брудними руками, а потім засинають на стілешні. І хоч би один привітав зі святом! — обурювався приємний жіночий голос. — Може тобі налити?

— Ні! Пити самій з собою під жалісливі монологи — це вже занадто, навіть для шизофреніка, — стрепенулася. — Не вистачало ще стати алкоголіком, щоб додалася “білочка”.

— Так зі мною випий.

— Ти на роботі, Віліан, — злилася на внутрішній голос, який наполегливо хотів мене напоїти. — Не роби сама з себе алкоголіка! Пошкодуй свою нещасну печінку. В тебе немає грошей на її лікування.

— Що за робота хоч? — якось посумнішав голос.

— Подарунки вручаю. От зараз знайду серед цього натовпу свою “радість логопеда” і спитаємо в неї, який же безсовісний батько додумався назвати свою дитину іменем "Люсі-алі-нарі-я", — нарешті змогла вимовити по складах цей жах. — Я їй навіть святкову наклейку вручу за життєві страждання!

— Так це ж я — Люсі! — щасливо крикнув голос, а я здійняла брови та ще раз обвела зал. На мене все ще не дивився жоден нелюдь. — Та не туди ти дивишся, відьмо... Внизу я. Стійка барна. Он, геть зверху табличка висить.

— Яка ще... — запнулася на півслові та перевела погляд угору. Дійсно, великими золотими літерами було написане ім'я з документів і пояснення. — "Балакуча стійка. Дійсно балакуча. Ні, не жарт. Гладити стілешню брудними руками, пускати слинки та сваритися з Люсею — суворо заборонено! У разі порушення вас чекає величезна тирада і лайка на всю кав'ярню".

— Розчиталася, — нетерпляче прогуділа вона. — Де там мій подаруночок? Діставай, не томи...!

— Дістаю, дістаю. Тільки тут попередження стоїть — розпаковувати у вільному просторі метр на метр і два метри угору, — прочитала примітку. — Тобі куди його?

— Став ближче до мене, біля стінки, — мило загуділа вона.

Зробивши кілька кроків, я поставила коробочку на підлогу, відійшла на безпечну відстань та промовила заклинання. Кілька хвилин — і святкове упакування збільшилося в розмірах, а потім розтануло в повітрі, залишаючи замість себе великий такий холодильник. От чого не очікувала, того не очікувала. І кому спало на думку на день закоханих дарувати його?