Розділ №2. Розлючений чоловік

"Як же. Мене. Дістали. Живі. Люди. З їхніми. Дурними. Думками" — пронеслося в голові під кінець одного робочого дня і початок іншого. Моя клята магія робила нам шалений виторг, але весь день слухати чужі голоси у своїй свідомості було справжнім знущанням. Мало того, що Делірія в принципі не була схожою на спокійне місто, так ще й жили в ній суцільні збоченці та психи! Я точно знала це! Я впевнювалась у цьому кожну годину, яку проводила в цій конторі та доставляла всі ці коробки. Чого лишень були варті отримувачі, які хотіли повернути подарунок, бо вони очікували іншого! Вони роздмухували такі скандали, ніби це я особисто їм замість бажаного підкладала свиню в картон. 

Натягнувши на долоні шкіряні рукавички та увімкнувши музику гучніше, я намагалася втихомирити свою нервову систему та залити у вени чергову дозу кофеїну. На годиннику виднілись чотири нулі, сповіщаючи мене про чергові страждання та натякаючи, що вже час було йти в бік складу. Хотілося спати, горланити пісні про наболіле та трішечки здохнути. Можливо тому я не відразу помітила, як мене хтось гукав. На фоні важкого року, який змінив класичний плейлист,  було легко проґавити нахабне буркотіння собі під ніс. 

«Годі носити навушники, безсовісна! Я звав тебе ще на коридорі!» — почулося в голові, змушуючи скривитись і повернутися лицем до Коула. Я подивилася на нього своїм коронним вбивчим поглядом від якого геть клієнти тікали, але цьому безсовісному зубастику було начхати на мій особистий простір.

— Я тебе теж люблю, Віліан, — нахабно посміхнувся він та потягнув у бік, де знаходились роздягальні з шафами та сумками.

— Я щось казала про "люблю"? — здійняла брову в очікуванні відповіді.

— В тебе це на лиці написано, люба, — від ще одного милого звернення взяла оскома і я не втрималася та вирішила відплатити йому тією ж монетою.

— Читати навчись, любчику, — гаркнула йому в лице, як бульдог. — Там написано «Не торкайся, бо покусає!».

— Ні, це якраз таки написано на моєму лиці. Бо це я вампір з нас двох, пам'ятаєш? — щасливо мовив Коул та відчинив мені двері до роздягальні, глузливо поклоняючись. Шкода, що він навіть так був занадто милим, щоб його добряче пнути за всі ці насмішки.

— У тебе від вампіра — лише зуби та якесь скажене відчуття своєї не вразливості, — а ні краплі не збрехала. — А, і ще — самозакоханості.

— А що поганого в тому, щоб любити себе,  Віліан? — якось серйозно запитав чоловік та нарешті відступився від мене й сів на лавку. — Я ніколи не зраджу собі, не знайду собі заміну, завжди буду купувати собі цікаві дрібнички чи смачну їжу. А що мені дадуть інші люди?

— Краплинку здорової самокритики? — скептично здійняла брову та притулилася спиною до вхідних дверей. — Тепла? Людського розуміння?

— Вони ніколи не знатимуть, що робиться в моїй голові, — розвів руками Блекроуз. 

— Та що ти кажеш! — розсміялася від такої абсурдності. — Хто-хто, а я — точно знаю те, що робиться у твоїй голові.

— Не знаєш, люба, — Коул повільно здійнявся та зробив кілька кроків у мій бік, загрозливо нависаючи наді мною тінню.  — І ніколи не дізнаєшся про це, навіть зі своїм даром.

— Навіть сперечатися не буду…

Суперечка моментально затихла, залишаючи нас у двох серед невеличкого приміщення. Я відтулилася від стіни, відкрила шафу та стала повільно  стягувати з себе кофту й розминати втомлені плечі. Давався взнаки весь день на ногах. Через відсутність відпочинку боліло все тіло й хотілося заснути прямо в цій роздягальні. Але попереду мене чекала безсонна ніч та цілий день. То ж часу шкодувати себе не було. Швидше розберусь із роботою, швидше висплюсь.

— Віл? — промовив захриплим голосом чоловік, вириваючи мене зі своїх думок. Я так і застигла, тримаючи в пальцях в'язану кофту від цього чуттєвого тону.  — Я ж чоловік...що ти робиш?

— Перевдягаюсь, Коуле. Хіба не видно? — стомлено знизала плечима і відклала речі. — Що по твоєму ще мають робити люди в роздягальні?

— Соромитись, Віл! Соромитись! — промовив він, а я здивовано перевела погляд на рудого красеня. Це з яких же пір я мала його соромитись? — Я дорослий чоловік у розквіті своїх сил.

— Який з тебе "дорослий чоловік", Коуле? — буркнула, згадуючи як він нещодавно обіймався з унітазом після корпоративу. Рука потягнулася до сумки, яка лежала на поличці, та поклала її на лавку. — Дорослі люди не тягнуться цілуватись на п'яну голову хтозна з ким. І в коханні їм не зізнаються, коли ті приносять їм водички.

— Я не ліз хтозна до кого. Я ліз до тебе, — якось надто спокійно виділив Коул, а я від цієї інтонації аж повернулася до нього обличчям. З чого це він завів ці дивні розмови? Ніби в коханні зібрався зізнатися. Аж лячно стало. — І вода була ні до чого. Ти просто всунула мені її вчасно у руки. 

— Ще краще —  просто перепив, — розсміялася, щоб якось зменшити оберти цієї розмови та натягнула на себе сумку. На мені відразу ж з'явилася святкова уніформа. Дивлячись на цей жах  мені захотілося вилаятись. — Та що це за знущання...?

Лице повільно повернулося в бік дзеркала, яке висіло на шафці, щоб оцінити масштаб трагедії зі всіх боків. До шкіряних шортів та топа додалися високі черевики на підборах та янгольські крильця. Над головою висіла магічна проєкція німба. Слава Інсанії, хоч рукавички були в комплекті, інакше б я точно збожеволіла від цього свята!

А от Коул, здавалося б, був у своїй тарілці. Він спокійно скинув верхній одяг, залишаючись в одних чорних трусах, та натягнув свою сумку. Через мить мене став пробирати нервовий сміх. Певно дизайнеру було начхати, що у нас можуть працювати й чоловіки, тому форма на Коулі виявилась такою ж, як і жіноча. Але черевики через сорок четвертий розмір ноги та тонкі гомілки, ніяк не хотіли триматися. Тому Коул нахабно поклав одну ногу на лавочку, спокусливо вигнувся й обережно став завертати край, аби вони більше не спадали. Від чудернацького вигляду рудого вампіра в костюмі янгола, з моїх очей виступили сльози. Свята Інсаніє! Добре, я згодна, що весь сьогоднішній божевільний день коштував однієї  цієї можливості побачити Блекроуза в такому амплуа!