Розділ №1. Сонечко для вампіра

Приємна класична музика лунала у вакуумних навушниках, поки я повільно просувалася вздовж коридору до кабінету свого друга  та керівника цієї божевільні. Ніжний вальс настільки гарно заспокоював нерви, що мене не турбували ні левітуючі папірці, ні летючі стільці в порожній приймальні, ні  двері, котрі різко відчинилися перед моїм носом. Чого там, навіть силова хвиля, котра з них вирвалася і втиснула мене в найближчу стіну — викликала хіба що бажання тріснути винуватця цього фестивалю по голові, а не вбити. Тому я обтрусила одяг, витягнула з розтріпаної шевелюри кілька нещасних папірців та зайшла у відчинений кабінет, витягуючи навушники з вух.

— Де тебе носить, Віліан? — буркнув Коул та зашипів на мене, як ображений кіт. — У нас тут аврал, а я тебе вже пів години не можу докликатись навіть з магічним підсилювачем!

— Я помітила, Коуле, — відповіла та знову стала поправляти волосся. От чого в нього воно завжди було в ідеальному стані, а моє таке, ніби током били увесь день? —  А ти помітив, що добряча частина подарунків наших клієнтів проходить через мої нещасні руки й що за розкладом у мене зараз єдина обідня перерва?!

— Віліан, є речі важливіші за смачний борщ! — я здивовано вигнула брову від такого порівняння. Цікаво, це ж які такі речі? Хіба що сон, але щось мені підказувало, що він не його мав на увазі. — От настане кінець світу, ти що, теж підеш собі їсти?!

— Піду! Бо це проблеми кінця світу, що він вирішив прийти у мій обід. Хай чекає. Я он сім годин чекаю ж! Хай вже якось потерпить годинку, йому все одно втрачати нічого! — категорично відрізала та вмостилася на крісло навпроти красеня. 

— Ну ти й...

— Хто? — загрозливо протягнула та подалася вперед.

— Сонечко моє! — викрутився цей нещасний зубастик. — Вічне таке! Безсовісне! Якому начхати на всі трагедії вампірячого життя і воно нахабно здіймається над обрієм, щоб підсмажити мій мозок до хрусткої скоринки!

— В тобі пропадає великий поет, Коуле, — хмикнула й стала розглядати стелю, під якою продовжували левітувати порвані папірці. Цікаво, хто його так довів цього разу? Енергетичне поле аж гуділо через його злість. Не могла ж одна я так постаратися? — Так поетично сказав — м-м-м-м.

— На що лишень не підеш заради тебе і твого вільного часу, — знову нахабно викрутився він. 

— Що, так сильно приспічило? — стомлено відкинулася на спинку та закотила очі, очікуючи порцію скарг на важке вампіряче життя в сучасному світі. Справи у нашій конторі йшли так собі, але до відчаю поки ще не доходило. Що його знову не влаштовувало? — Що сталося?

— Зора звільнилася. Кайла в декрет пішла. От не могла почекати ще трохи? Завтра день святого Валентина. Ми не витягнемо доставлення тим складом, який у нас є, — констатував факт чоловік, доки перекладав папірці на столі, а я вперше в житті зраділа, що народилася маленькою. Були б руки трохи довші — вдушила б зараз. 

— На дев'ятому місяці особливо не почекаєш. Тобі так не здається…?! — загрозливо протягнула. Певно мій вбивчий погляд погано читався, бо не пройшло й хвилини, як Блекроуз проігнорував моє питання й продовжив жалітись. 

— Я економив на всьому чому міг, але якщо ми вчасно не оплатимо штрафи гном'ячій конторі, нас просто закриють. 

— Наскільки все серйозно? — втомлено запитала, розуміючи, що горбатого виправить лише могила. Що-що, але робота для Коула завжди стояла на першому місці. — Мене вистачить?

— Не вистачить. Я теж буду розвозити пакунки цієї ночі, — мовив Коул трагічним голосом. Й було чого! В цілях економії він замовив уніформу прямо в гномів й тепер всі наші кур'єри мали вигляд стриптизерок! — І от що цим відьмам було не так, що вони постійно звільнялися?!

— Ти дійсно не розумієш...? — шоковано протягнула, шукаючи краплю здорового глузду в рудій вампірячій голові. Але схоже його там не було. — Може ненормований графік у п'ятнадцять годин? А може ця твоя дурна форма, яка автоматично одягається, коли береш в руки сумку? Та її ж навіть прикрити зверху сорочкою не можна, не те що зняти!

— А чим це тобі форма не подобається?! — обурився цей рудий зубастий кіт, ніби взагалі не усвідомлюючи масштабів проблеми. — Дешева, магічний захист від кліматичних змін має, та ще й сама відновлюється після ушкоджень. Що не так?!

— Вона того і дешева, Коуле, що там шкіряний топ і шорти! Та від рушника і то більше користі! — розізлилася не на жарт, згадуючи, як під час чергової зміни на мене всілякі збоченці пускали слинки. — Ти хоч уявляєш скільки мені скаржились на неї наші дівчата?

— Я тебе прошу! Зате клієнтам вона дуже сподобалася. Он, скільки гарних відгуків на сайті додалося, — ніяк не доходило до нього, про що я йому казала. — Ти ж сама бачиш, продажі збільшились майже вдвічі, відколи я купив її. Часу перебирати тоді особливо не було. Я думав лише про те, як би ще один штраф не зловити.

— Воно і видно, Коуле. Воно і видно, — розчаровано похилитала головою. — Не думав таки найняти нормального бухгалтера? Ми на зарплату йому витратимо значно менше грошей, ніж на всі ті штрафи, які отримаємо знову.

— Та думав... — буркнув вампірячій зад і по дитячому підпер щоку рукою. В червоних очах з'явилися хитрі блискітки, ніби сонячні зайчики. От чого він був таким гарним і безсовісним водночас? Хоч бери й вбивай ту совість в його привабливу голову сама. Мітлою. — О це відбудемо свято і наймемо. Там ще навіть гроші мають залишитись. Головне — не влипнути ні в яку історію.

— То може купимо ще нормальну форму дівчатам...? — спробувала востаннє достукатись до цього непробивного буркотуна. — А там і звільнятися перестануть, і нові відьми захочуть працювати в нас.

— Не бачу сенсу, клієнтам же подобається. Навіщо зараз міняти? — знизав Коул плечима та повернувся до своїх папірців, викликаючи в мене нервовий тик. — То що, допоможеш розвезти подарунки? Там якраз дві сумки — тобі й мені.

— Допоможу. Куди ж я дінусь…?

— В декрет, як Кайла, — розсміявся цей телепень твердолобий, навіть не здогадуючись, що вона якраз таки й пішла в декрет через цю кляту форму.