Сонця світ

Промені ранкового сонця пробивалися крізь вітражі стрілчастих вікон. Михайло сидів на кам'яній підлозі й обпершись спиною до холодної стіни розглядав щойно взуті шкіряні черевики.

Прудкий сонячний зайчик, що знайшов прозору шпаринку поміж кольорових вітражів, ковзнув сріблястим нагрудним обладунком, котрий стояв біля старого вівтаря. Поруч із латами лежали птеруги - захист у вигляді поясу зі шкіряними смугами та високі сандалі, які кількома хвилинами раніше поступились місцем одягу сучасності. 

Пронизливий біль у спині змусив Михайла підвестись розправивши широкі плечі. Нове вбрання за яке слугували чорні джинси та сіра обтисла футболка, підкреслювало міцну чоловічу поставу, але сучасне взуття попри якість виконання й відповідність розміру, здавалося чужорідним. Хай там як, а рушати до світу людей у звичному для себе образі Михайло не міг.

— Не хочеш йти? — раптово пронісся стінами чоловічий голос, поволі гублячись десь високо під стелею.

— Минуло більше сотні років, а я й досі не можу сприймати це, як звичайну роботу! — мовив у порожнечу Михайло.

— То не йди, — відповів голос, який лунав поруч з Михайлом, й здавалося, водночас знаходився скрізь.

Залишивши пропозицію без відповіді чоловік рушив до вівтаря та відкрив товстий фоліант, обрамлений золотими смугами. На першій сторінці чорно-білим зображенням майорів портрет старого чоловіка. Надпис під малюнком красномовно свідчив про більш ніж поважний вік свого власника.

— Тисяча дев'ятсот двадцять п'ятий, — в голос мовив Михайло.

— Наразі дві тисячі п'ятнадцятий, й кінцева дата залежить від тебе. І від його бажання продовжувати свій шлях, — багатозначно відповів голос.

Михайло закрив книгу й відвернувшись спиною до вівтаря рушив у бік широких дверей.

— Приглянеш за ними?! — на мить зупинившись в пів оберту запитав чоловік.

— Звісно. Вони чекатимуть на тебе. Усе, як завжди, — спокійно мовив голос.

Михайло поспіхом одягнув легку шкіряну куртку й озирнувшись поглянув вгору. Під високою стелею просторого холу тріпотіли величезні, білі крила. На якусь мить затримавши погляд чоловік врешті залишив приміщення храму, вийшовши на двір.

Знайомі промені враз огорнули мужнє обличчя теплим, приємним світлом. У цьому місці не має смутку й саме звідси починається народження дня. Втім, рушаючи до саду, Михайло завжди проживав кожну історію неначе власну.

За спиною зачинилися масивні двері й, зробивши крок у весняний ранок, чоловік раптово зупинився.

Навпроти входу стояв хлопчик одягнений в довгу, білу туніку й підперезаний мотузковим ременем. Зелена, вкрита росою трава, лоскотала босі ноги юнака, що не завадило йому стримано виконати звичну для нього справу.

— Ваш меч, — спокійно мовив хлопчина, простягаючи до Михайла лляне полотно на якому лежав блискучий, сріблястий клинок.

— Дякую, але сьогодні я впораюсь без нього, — відповів Михайло й, розкуйовдивши долонею русяве волосся малого помічника, рушив стежкою до високих, залізних воріт.

Навколишня природа зберегла в собі ту недоторкану красу, яку з кожним роком все складнішим відшукати поміж гамору міських вулиць світу живих. Зелені дерева, тихий ставок та спокій, якого часом так не вистачає поміж буденності справ.

Проминувши ворота Михайло залишив квітучий сад й спинився на краю прірви, що раптовим проваллям стала на шляху його подальшої мандрівки. Під ногами чоловіка неквапливо пливли густі сірі хмари, надійно ховаючи десь внизу тисячі людських доль. Коротким, чорним волоссям раптово ковзнув весняний теплий вітер. Погляд карих очей здійнявся вгору й, широко розвівши руки, чоловік гайнув у дощове небо, гублячись поміж темних хмар.

Розплющивши очі Михайло усвідомив, що стоїть посеред вузької, безлюдної вулиці. На противагу чарівному саду небо знайомого й, щоразу нового для нього світу, зустрічало свого гостя імлою та рясними краплями дрібного, холодного дощу.

З невеликого пагорба всупереч зливі, що повільно, але впевнено набирала обертів, сунув літній чоловік у сірому, класичному костюмі та стареньких, коричневих туфлях. Не ліпше вбрання, повільна хода й абсолютна відсутність людей навкруги, створювали дивний образ.

— Добрий ранок! — несподівано озвався старий, рушаючи назустріч Михайлові. — Не підкажеш, котра зараз година?

Голос чоловіка, на тлі загальної тиші, видавався доволі гучним.

— За десять сьома, — відповів Михайло, поглянувши на годинник, хоча й без того добре знав точний час.

Чоловік на мить подивився у похмуре небо так, ніби питав у нього відповідей.

— А чи вийду цією стежкою до проспекту? Колись давно пам'ятаю ходив нею, але схоже забув шлях, — продовжив старий, зупиняючись поруч.

Михайло поглянув у вузький провулок між дев'ятиповерхівкою та зачиненим СТО. На мить заплющивши очі він подумки здолав необхідний маршрут розуміючи - пояснити старому напрямок й не заплутати його буде вкрай складно.

— Вийдете, — ствердно відповів Михайло. 

— Я теж прямую в той бік, можу показати дорогу.

— Спасибі! — щиро подякував старий, готуючись йти поряд з Михайлом. 

Посланець небес повільно рушив стежиною й, поглянувши на одяг супутника помітив, що невдовзі літній перехожий змокне до нитки.

— Накиньте куртку, — запропонував Михайло та спробував віддати старому блискучу від дощу шкірянку.

— Ні, дякую, — відмовив старий. — Я не боюсь дощу. Ніколи нічого не боявся.

У словах чоловіка лунала щирість й Михайло добре знав, що той каже правду.

— Я йду з лікарні, — мовив старенький, періодично споглядаючи поперед себе. — Зі здоров'ям вже якось не дуже. Із самого ранку приїхав на процедури та забув чи вимкнув вдома праску. Вмовив медсестер, аби відпустили на годину, от - вертаюсь додому.

Михайло повільно йшов поруч й непомітно споглядав по сторонах.

— Як тебе звуть? — раптово озвався старий, що здавалося дійсно не переймався рясним дощем.

— Михайло, — відповів супутник.

— А мене Володимир, — мовив старий. — Дякую тобі, що зголосився допомогти. Я погано бачу, й до всього погано чую. За часів війни був артилеристом - гармати вони гучні. Хитрі ж були німці, але наші винахідливіші!