Сонце згасає опівдні

Глава 24. Спектр руйнування

Марк помітив липу ще до того, як вони вийшли на потрібну вулицю. Це була саме та липа, яка росла поряд із його улюбленим кафе, в якому той переводив дух стаканчиком кави між доставками заказів.

І як він раніше не звертав уваги, що ця липа стояла саме навпроти Банку, трохи осторонь від входу. Її гілки давно втратили літню густоту, але навіть тепер дерево залишалося міцним і розкидистим. Таким, що пережило не одну перебудову міста й, мабуть, переживе ще кілька. Щоправда, тепер навколо стовбура тягнулися кабелі.

— Це в них такий новий спосіб догляду за рослинами? — тихо запитала Олена.

— Мабуть, підключили до системи поливу, — знизуючи плечима невпевнено сказав Марк.

— Тоді чому датчики на сусідніх будівлях?

Марк не відповів. Він розглядав перехрестя. На перший погляд усе виглядало просто: кілька працівників Департаменту біля технічного фургона, двоє людей у темному одязі неподалік від Банку, ще один спостерігач біля входу. Але камери були спрямовані не на липу. Вони контролювали підходи до неї — провулок, тротуар, двір між будинками.

— Поливом тут і не пахне! — прошепотіла Олена. — Вони чекають на того, хто спробує захистити липу.

— Схоже на пастку.

— Схоже? Марку, це пастка з рекламним щитом.

Він ледь усміхнувся, але погляд не відводив. Саме тоді з-за припаркованої машини з'явився чорний кіт. та чи й справді його можна було назвати котом? Так, він не нагадував голограму як у підвалі лікарні, проте жодних сумнівів не виникало в тому, що це був саме той кіт. 

Він ішов неквапливо, наче мав тут власні справи. Зупинився біля смітника, потерся об його край і раптом повернув голову в їхній бік. Олена завмерла. Кіт дивився просто на них — тепер можна було помітити, що це були не очі...

— Він нас бачить? — ледь чутно запитала вона.

— Не знаю.

— Дуже переконлива відповідь.

Тварина повільно кліпнула, наче перемикаючи камери, а потім рушила далі. Вона не побігла до людей Департаменту й не подала жодного знаку. Просто зникла за рогом. Марк обережно відсунувся від краю укриття.

— Відходимо.

— Ми навіть не наблизимся до липи?

— Так. На нас тут чекають. Якщо підемо далі, то самі принесемо їм те, заради чого вони влаштували виставу.

Олена ще раз глянула на дерево.

— Виходить, вони знають, що воно важливе.

— Або здогадуються. Але цього достатньо, щоб не грати за їхніми правилами.

Вони відступали різними дворами, не поспішаючи й не озираючись надто часто. Лише коли опинилися за кілька кварталів, Олена нарешті видихнула.

— Мені не подобається, що ми залишаємо її там.

— Мені теж.

— Тоді чому ти так спокійно це говориш?

Марк зупинився.

— Бо якби я зараз дозволив тобі піти туди, знаючи, що вони чекають саме на нас, то навряд чи зміг би потім дивитися тобі в очі.

Олена подивилася на нього уважніше.

— Ти завжди такий розсудливий, коли йдеться про мене?

— Ні. Іноді я буваю ще дурнішим.

Вона хотіла щось відповісти, але замість цього взяла його за руку. Ненадовго — лише на кілька кроків. Та Марк не відпустив одразу.

— Повернімося до інших, — сказала Олена. — Там принаймні нас чекає щось зрозуміліше.

— Наприклад?

— Толик. Він завжди зрозумілий.

— Це ти зараз серйозно?

— Ні. Просто намагаюся себе заспокоїти.

У лікарняному підвалі панувала атмосфера, яку Ігор назвав би робочою, якби не одне суттєве уточнення: робота не йшла. Толик сидів біля столу, розклавши перед собою кілька аркушів. Іван стояв поруч і дивився на карту лікарняного парку. Світлана щось перевіряла на старому пристрої зв'язку.

— Ви повернулися! — Іван обернувся першим. — А липа?

— Стоїть, — відповів Марко.

— А ви?

— Теж.

Толик підвів голову.

— Чудово. Операція з порятунку дерева пройшла успішно. Дерево врятоване, учасники операції цілі. Залишилося тільки з'ясувати, як саме ми збираємося його рятувати.

— На нас там чекали, — сказала Олена. — Камери, люди Департаменту. Вони контролюють усі підходи до липи.

— Тобто липа під охороною? — перепитав Іван.

— Більше — під прискіпливим наглядом.

— Це вже гірше. Дерево хоча б могло б за себе постояти.

— Не могло б, — озвався Толик. — У нього немає ні рук, ні юридичного представника.

— Зате є коріння, — зауважив Ігор.

Він досі схилявся над документами. На столі лежали старі креслення, фрагменти схем і кілька сторінок із перекладами латинських записів.

— І, здається, саме в цьому вся справа.

Ігор розгорнув один із аркушів.

— Ми досі думали про дерева як про позначки на місцевості. Ніби їх посадили біля точок, щоб зберегти пам'ять про старий контур. Але тут написано інакше. Коріння не просто позначає межу. Воно її утримує.

— Утримує що? — запитав Гнатенко.

— Сам контур. Живий зв'язок між точками. Старі споруди, підземні ходи, ґрунт, корені дерев — усе це частини однієї системи.

Світлана нахилилася над аркушем.

— Тоді вирубування дерев могло порушити рівновагу?

— Не просто могло. Якщо записи правильно перекладені, кожне знищене дерево послаблювало певну ділянку. А навантаження переходило на ті, які ще залишилися.

Олена згадала липу навпроти Банку.

— Тоді після вирубування п'яти дубів біля Станції решта дерев почали тримати більше, ніж раніше.

— Саме так, — сказав Ігор. — Але це поки припущення. У документах немає точного опису того, як система перерозподіляє навантаження.

— Тобто ми знаємо, що вона працює, але не знаємо, як саме, — підсумував Толик.

— Це вже більше, ніж знав Департамент, — відповів Марк.

— Не поспішай, — відгукнувся Ігор. — Резнік може не розуміти механізму, але він бачить результати. І, схоже, теж дійшов висновку, що липа має значення.

Іван тим часом не відривав погляду від карти.

— А лікарняний парк?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше