Резнік кілька разів переглянув записи з камер спостереження, але нічого нового не побачив. Підпільники — тепер так вони себе називали. Може, їхнє підземне життя й підходило під цю недолугу назву… Ось і тут вони знову зникли з поля зору, залишивши після себе більше запитань, ніж відповідей.
На екрані застигло зображення старого підвального приміщення вокзалу. Камери зафіксували, як люди вибиралися з підземелля. Вони були налякані, виснажені, але, схоже, цілі. За кілька хвилин усі залишили територію вокзалу.
— Отже, вони таки знайшли щось цікаве, — промовив Резнік, збільшуючи зображення.
На столі поруч лежали роздруківки показників сканерів із Банку. Нічого. Жодної реакції, на яку він розраховував. А тим часом підпільники якимось чином дісталися до старого каменя на вокзалі й активували невідомий механізм.
Він відкинувся на спинку крісла.
— Можливо, ми весь час дивилися не туди.
На краю столу з'явився чорний котяра. Він виник майже непомітно, наче виткнувся з темної плями, що лежала біля монітора. Кіт потягнувся, вигнув спину й потерся об край клавіатури.
— А ось і наш інформатор, — ледь помітно посміхнувся Резнік. — Ну, що там у нас?
Кіт підняв голову. На екрані комп'ютера мигнули кілька рядків, потім з'явилися фрагменти записів розмов у підвальному приміщенні лікарні. Резнік уважно переглянув їх. Підпільники говорили про дерева. Про п'ять точок. Про старі дуби біля вокзалу. І про липу навпроти Банку. Він повільно повернувся до кота.
— Цікаво. Дуже цікаво. А з якого вони раптом цикляться на цій темі?
Кіт тихо муркнув. Резнік знову переглянув запис. Тепер його увагу привернула не сама розмова, а ім'я, яке кілька разів повторювалося в попередніх повідомленнях. Анна! Саме вона запропонувала використати липу як хибний слід. Саме вона наполягала, що підпільники можуть повірити в небезпеку для дерева й кинутися його захищати. Тоді ця ідея видалася йому цілком слушною. Але тепер усе виглядало інакше.
У Резніка очі прищурились, а холодне обличчя набуло ще більш суворого вигляду .Виходило, що Анна спочатку підказала йому, як обдурити підпільників, а потім, можливо, сама ж допомогла їм розібратися в справжній ролі дерев.
— Ти теж це помітив? — запитав він у кота.
Той лише повів хвостом. Резнік натиснув кнопку виклику.
— Покличте Анну.
Вона з'явилася за кілька хвилин. Увійшла без поспіху, зачинила двері й зупинилася біля столу.
— Ти хотів мене бачити?
— Так. Сідай.
Анна вмостилася в кріслі навпроти. Її погляд на мить затримався на чорному коті, який сидів біля монітора й уважно стежив за нею.
— Наш Мурко сьогодні особливо балакучий? — запитала вона.
— Він значно корисніший за багатьох людей, — відповів Резнік. — Принаймні не приховує, що саме його цікавить.
— Це така спроба висловити подяку за хорошу роботу?
Анна ледь усміхнулася.
— А ти маєш причини так думати?
— Якщо ти викликав мене, щоб пограти в загадки, то я, мабуть, не вгадала з часом.
Резнік не відповів. Він вивів на великий екран запис із підвалу лікарні.
— Наші знайомі знову активізувалися. Цього разу на вокзалі. Знайшли якийсь камінь, щось там засвітили, а потім ледве втекли. І, судячи з розмов, тепер їх дуже цікавлять дерева.
— Дерева? — Анна подивилася на екран. — Які саме?
— П'ять дубів біля вокзалу. Липа біля Банку. І дерева в лікарняному парку.
Анна на мить замовкла.
— Отже, вони почали складати пазл.
— А ти, схоже, знаєш, який саме.
— Я лише припускаю, що дерева можуть бути пов'язані з точками. Ми ж не знаємо, що саме вони знайшли на вокзалі.
— Ти запропонувала мені використати липу як приманку. Тепер вони говорять про неї. Збіг?
— А хіба це не те, чого ми хотіли? Щоб вони звернули увагу на неправильний напрямок?
— Саме так. Але тепер я не впевнений, що напрямок неправильний.
Анна трохи нахилилася вперед.
— Тоді в нас є можливість використати їхню цікавість.
— Слухаю.
— Треба зробити вигляд, що ми збираємося знищити липу біля Банку. Не справді знищити, звичайно. Достатньо підготувати техніку, перекрити підходи, створити враження, що роботи ось-ось почнуться. Якщо дерева для них важливі, вони не залишаться осторонь. Ми зможемо побачити, хто саме прийде, як вони діятимуть і чи намагатимуться захистити інші точки.
Резнік уважно слухав.
— А якщо вони не прийдуть?
— Тоді ми нічого не втратимо. Зате отримаємо можливість перевірити нашу гіпотезу.
— А чому не знищити липу насправді? Якщо вона щось утримує, реакція Хтоноса покаже нам більше, ніж будь-яке спостереження.
Анна похитала головою.
— Це було б нерозумно. Ми досі не знаємо, що станеться, якщо прибрати останню опору. Можливо, саме тоді Хтонос вийде з-під контролю остаточно. Ти ж не хочеш отримати місто, яке вже не зможеш використати?
— Ти дуже переймаєшся цією липою.
— Я переймаюся тим, щоб ми не зруйнували те, чим досі не навчилися керувати.
На кілька секунд запала тиша. Резнік перевів погляд на кота. Той сидів нерухомо, наче слухав розмову з особливою цікавістю.
— Гаразд, — нарешті промовив Резнік. — Твоя пропозиція має сенс. Підготуй усе необхідне. Але жодних робіт без мого дозволу.
— Зрозуміло.
Анна підвелася.
— І ще одне, — зупинив її Резнік. — Ти впевнена, що наші друзі не знають більше, ніж ми думаємо?
— Вони завжди щось знають. Просто не завжди розуміють, що саме.
— А ти?
Анна подивилася на нього.
— Я принаймні намагаюся це зрозуміти.
Вона вийшла, тихо зачинивши за собою двері. Резнік ще деякий час дивився на порожнє крісло.
— Що скажеш, Мурку?
Кіт стрибнув на стіл і потерся об його руку.
— Так, я теж так думаю. Вона надто багато знає. І надто часто пропонує рішення, які змушують нас зупинятися саме тоді, коли ми могли б просунутися вперед.