Сонце згасає опівдні

Глава 22. Підпільники

Резнік не зводив погляду з екрана комп’ютеру, на якому повільно змінювалися рядки показників. Дані зі сканерів Банку не залишали простору для сумнівів: очікуваної реакції від систем управління не було.

— Зупиніть всі роботи на об'єкті, — нарешті промовив він.

Інженер, який стояв біля сусіднього термінала, обернувся.

— Усі роботи?

— Я не повторюватиму. Ніхто нічого не чіпає в банку без мого дозволу. Посилити спостереження за всіма об'єктами. Особливу увагу тим, хто досі вважає себе рятівниками міста.

— А якщо вони вже перемістилися?

— Тоді знайдіть їх. Мені потрібна не чергова доповідь про те, де вони були вчора, а інформація про те, що збираються робити завтра.

Анна, яка до цього мовчки сиділа біля стіни, трохи нахилила голову.

— Ні, цього недостатньо. Ми мусимо дати їм привід діяти.

Резнік повернувся до неї.

— Слухаю.

— Вони впевнені, що повели нас неправильним шляхом.То ми мусимо і їм підкинути якусь нісенітницю — нехай так само порозважаються.

— Продовжуй… — у Резніка не здригнувся навіть жоден м’яз на обличчі, проте очі стали ще більш темними й похмурими.

— Ми можемо сказати, що Банк таки й є головною точкою, тільки треба знайти механізм його запуску.

— Вони й без нас знають про банк.

— Але ми можемо додати, що для активації достатньо знищити липу навпроти нього.

Резнік прискіпливо примружився.

— Чому саме липу?

Анна знизала плечима.

— Не знаю. Просто згадався той старий стовбур біля банку. Можна вигадати, що це якийсь давній запобіжник. Або що дерево позначає місце, де треба щось зробити.

— І ти вважаєш, що вони повірять?

— Я й сама не повірила б у цю дурницю. Проте, нам цього й не потрібно — нехай шукають в документах додаткову інформацію. А наш Мурко швиденько все передасть нам.

Вона ще не завершила говорити, як біля неї немов викривлена голограма матеріалізувався чорний кіт, який раніше так лякав Анну в Раритеті. Тепер він сам підійшов до неї, потерся об ногу та гучно промрукав, викликавши майже непомітну посмішку в дівчини. Після цього він безслідно зник.  Резнік кілька секунд дивився на неї та на місце, де тільки-но муркав той чорний привід. На його обличчі з’явилася невелика гримаса, яка нагадувала чи-то посмішку, чи-то невдоволення.

— Дурниця іноді буває кориснішою за добре продуманий план. Поки не поспішай.

Він знову повернувся до екрана. Анна опустила очі. Вона дуже хотіла бути корисною, проте не завжди розуміла, як цього досягти.

Тим часом група дісталася старої залізничної гілки, що вела до нижніх ярусів Вокзалу. Світлана зупинилася біля заіржавілого стрілочного переводу, обережно торкнувшись пальцями холодного металу.

— Колись я тут кожну колію знала на слух, — тихо мовила вона, озираючись на сірі бетонні стіни. — Працювала диспетчером у цьому вузлі ще до того, як усе перетворили на режимний об'єкт. Тепер нас на цю ділянку запускають через чорний хід, як злодіїв. 

— Мам, ну чому злодіїв! Ми тут наче підпільники! — Іван це випалив, схоже, навіть не очікуючи сам від себе. 

Хлопець одразу зупинився й з відкритим від несподіванки ротом вирячився на мати.

— Оце ти ляпнув! — одразу пирснув Толик.

— А що, в цьому є навіть певна романтика… — заступилася за хлопця Олена.

— Так, сину, ми не злодії! — погодилася Світлана.

— То, виходить, я правильно сказав про підпілля! Тепер ми і є група підпільників! — і в нього на обличчі засяяла посмішка переможця.

— Ти це сам щойно узаконив, — зауважив Ігор.

— Не зовсім. Ми ж ідемо під землею, ховаємося від влади, шукаємо таємні споруди. Що ще потрібно для повного комплекту? — продовжував неначе розмірковувати вголос Іван.

— Конспіративна квартира, — підказав Толик. 

— Вона в нас є. Це лікарня.

— Тоді залишилося завести явочну адресу й придумати пароль.

— Пароль уже є, — втрутилася Олена. — «Не чіпай мої документи».

— Це не пароль, а погроза, — сказав Ігор.

— Зате дієва.

Марк посміхнувся, але швидко повернувся до справи.

— Гаразд, підпільники. Далі без екскурсій. Нам потрібен фундаментний камінь. Думаю, що коли будували цей залізничний вузол, користувалися зовсім іншими технологіями. Тож сліди контуру можуть залишитися саме тут.

Вони рухалися вузьким проходом, освітлюючи собі дорогу ліхтарями. Підземна частина вокзалу виявилася значно старшою за ті приміщення, якими користувалися тепер. За новими бетонними перегородками траплялися цегляні арки, старі металеві кріплення й фрагменти кладки, що, здавалося, пам'ятали ще перші роки залізниці.

Чим далі вони просувалися, тим виразнішим ставав дивний гул. Спочатку Марк вирішив, що це працює якась вентиляційна установка. Але звук змінювався: то нагадував далеке гуркотіння потяга, то перетворювався на протяжний металевий скрегіт.

— Тут узагалі є діюча вентиляція? — запитав він.

— На старих картах її немає, — відповів Ігор, звіряючись із роздруківкою.

— Тоді звідки звук?

— Можливо, саме тому ми й прийшли сюди.

З темряви долинув жіночий голос:

— Шановні пасажири! Поїзд номер...

Слова розчинилися в гулі.

Усі зупинилися.

— Це що зараз було? — пошепки запитав Іван.

— Оголошення, — відповів Толік. — Мабуть, тут досі працює вокзальний сервіс. Тільки пасажирів трохи бракує.

— Дуже смішно, — буркнув Ігор.

Вони рушили далі. Металеві конструкції відлунювали голосами, яких не могло бути в порожньому підвалі. Десь лунав дитячий сміх, десь хтось сварився через загублений багаж. Іноді здавалося, що за стіною проходить цілий натовп, але варто було спрямувати туди світло, як усе стихало.

— Тут ніби записали все, що колись відбувалося на вокзалі, — промовила Олена.

— А потім забули вимкнути, — додав Толик.

Ігор не відповів. Він зупинився біля масивного фрагмента старої кладки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше