Сонце згасає опівдні

Глава 21. Зворотний розрахунок

Повітря над Поштовою площею гуло від низькочастотного резонансу польових генераторів. Біля колонад центрального відділення Банку вишикувалися масивні броньовані фургони Департаменту реновацій. Потужні прожектори прорізали передсвітанковий туман, висвічуючи білу бруківку, засипану крижаною крихтою. Десятки техніків у герметичних захисних костюмах поспіхом прокладали товсті чорні кабелі до масивних бронзових дверей колишнього сховища.

Усередині оперативного штабу, розгорнутого просто в операційній залі з мармуровими колонами, нависала напружена, майже дзвінка тиша.

Резнік стояв біля центрального голографічного термінала, заклавши руки за спину. На його обличчі більше не було самовпевненої посмішки — лише холодна, зосереджена жорсткість. Анна стояла поряд із якоюсь відстороненістю, неначе все, що відбувалося, не стосувалося саме її.

На екрані виливалися нескінченні потоки ламаних кодів, трикутників помилок і попереджень системи безпеки.

— Рівень синхронізації з первинним вузлом — сорок два відсотки, — монотонно відчеканив головний інженер зв’язку, не підводячи очей від монітора. — Далі комутатор блокує запит. Система вимагає ручної верифікації структури.

— Якої ще верифікації? — тихо запитав Резнік. У його голосі відчувалося стільки крижаної сталі, що інженер здригнувся. — Ми використовуємо схему, зчитану безпосередньо з їхнього носія. Код мав відкрити замок із першої спроби.

— Протоколи застарілі, пане директоре, — обережно заперечив технік, витираючи спітніле чоло. — Тут немає стандартних цифрових шлюзів. Це… механічний георезонанс, загорнутий у лінійний код. Якщо ми подамо сюди повну потужність підстанції без точного налаштування штирів затвора, система просто спалить наші процесори, а весь квартал може провалитися в підземний колектор.

Резнік різко повернувся до вікна. За тонованим склом потужні сканери вже прочісували порожні вулиці навколо площі.

Він витратив чимало ресурсів, стягнувши сюди штурмові бригади та важку техніку на підставі тих жалюгідних уривків інформації, які учні його заклятого ворога так зручно залишили в полі зору його мережевих фантомів. Але тепер, стоячи перед роззявленим залізним чревом Банку, Резнік уперше відчув неприємний холодок під ложечкою.

А що, коли вони не розгадали систему до кінця? Що, коли цей лабіринт має зовсім інші правила? Зненацька до нього впритул підійшла Анна й майже на вухо прошепотіла: 

— А якщо інформація, яку нам злили, неправдива?

Від цих слів сіре обличчя глави департаменту посірішало ще більше. Проте він нічого не відповів, тільки вигукнув іще більш гнівним голосом.

— Даю вам ще тридцять хвилин. Якщо комутатор не почне знімати блокування, перейдемо до примусового розриву затвора за допомогою резонансного заряду. Мені байдуже на їхні середньовічні перестороги. Система має підкоритися.

Інженер мовчки кивнув і з жахом повернувся до клавіатури.

А за кілька кварталів звідси, у темних, вистуджених підвалах старої лікарні, п’ятеро людей іще нічого не знали про глухий кут, у який Резнік загнав себе власною самовпевненістю.

Група людей із абсолютно різним минулим, практично несумісних професій, які в звичайному житті ніколи може й не зустрілися, тепер представляли справжню команду. Так, суперечки постійно супроводжували їхні невпевнені дії, та нікого з них не покидало відчуття того, що саме від їхніх дій залежить…  А насправді, що саме залежить — вони не розуміли навіть цього. і зараз була нагода хоч трохи привідкрити завісу невідомого.

Марк перевірив кріплення на рюкзаку, Олена затягнула ремені пожитків, а Толик перекинув через плече важкий розвідний ключ.

Гнатенко відчинив важкі дверцята технічного тунелю й уже зробив крок уперед. У цей момент металевий край дверей зачепився за щось у темряві над одвірком.

Пролунав сухий, неприємний тріск старого дерева, згори сипонуло іржею й сухою тирсою, а наступної миті важкий паперовий згорток глухо гепнувся просто під ноги колишньому інженерові.

Гнатенко рефлекторно відсахнувся, перечепившись через власний рюкзак. Толик вихопив з-за пояса важкий інструмент і прикрив собою Олену.

— Стояти! — гаркнув він на весь тунель, хоча ніхто й не збирався рухатися.

Кілька довгих секунд вони тримали ліхтарі націленими на темний отвір над дверима, вичікуючи, чи не випаде звідти ще щось.

— Чудово, — нарешті промовив Ігор, намагаючись приховати тривогу за звичною іронією. — Тепер у нас і тунель із почуттям гумору. Закидає нас спамом із минулого століття.

— Ти краще перевір, чи воно не цокає, — порадив Толик, не зводячи очей зі згортка.

— Чому одразу я?

— Бо ти в нас інтелектуал. Якщо всередині вибухівка або якась дідівська розтяжка, принаймні знатимемо, що розумова праця вкрай небезпечна для здоров’я.

— Дуже дотепно.

Марк опустився на одне коліно біля згортка й посвітив на нього впритул. Пакет був грубим, просоченим сирістю, з обірваними краями. Жодних проводів чи електронних маячків. Усередині щось глухо шелестіло.

— Може, хтось колись запхав його на полицю над входом, — припустив Гнатенко, обережно піддягаючи край потертого паперу кінцем ножа. — А ми щойно допомогли йому вийти на волю.

— Сподіваюся, він не кусається, — кинув Толик.

Марк розгорнув щільну оболонку. Усередині виявилися кілька пожовклих аркушів, списаних латинню. Чорнило місцями розпливлося, але текст загалом зберігся.

Ігор подався вперед.

— Дайте сюди.

Він узяв верхній аркуш і пробіг очима кілька рядків. Спершу його обличчя набуло звичного зосередженого виразу. Потім брови поволі поповзли вгору.

Він перечитав рядок. Потім ще раз.

Щоки Ігоря почервоніли.

— Що там? — запитала Олена.

— Зачекайте.

Він перегорнув аркуш, знайшов потрібний уривок і раптом зблід так, наче хтось відчинив двері до морозильної камери.

— Ігорю? — Марк простягнув руку. — Що ти знайшов?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше