Глава 20. Мовчазний шифр

За дверима сховища панував сухий, дрібний холодок, але після задушливої напруги підвалу він здавався майже цілющим. Толик першим звалив на старий дерев’яний стіл кілька замаслених банок і два зачерствілі буханці хліба.

— Оце все наше багатство, — оголосив він, обтираючи чоло рукавом. — Але є ще стратегічний резерв.

Він із тріумфом витягнув із глибокої кишені куртки важку банку тушенки без етикетки й велику консервну банку квасолі в томаті.

Ігор, який саме входив до кімнати, побачив квасолю й зупинився.

— Ні! — він зупинився неначе вкопаний.

 — Що «ні»?

 — “Ні” квасолі, “ні” розмовам про квасолю, “ні” спробам переконати мене, що квасоля це їжа. — його емоційне обличчя навіть трохи зблідло.

Толик повільно перевів погляд із банки на Ігоря. 

— А що це, по-твоєму? 

— Засіб диверсії проти власного організму. 

— Та я її ще навіть відкрити не встиг! 

— Не заспокоюй — я знаю, на що вона здатна. 

— Звідки? 

— У мене багатий життєвий досвід! 

— А в мене багатий життєвий досвід із голодними людьми, які вередують біля повної банки. 

— Я не вередую! Я оцінюю ризики. Нам іще бігти містом, а ти хочеш, щоб я дорогою перетворився на пересувний газогенератор!

Толик узяв консервний ніж. 

— Чудово. Якщо раптом знадобиться заправити машину, знатимемо, до кого звертатися.

Ігор відкрив рота, але на мить замислився, чи не варто було залишити останнє слово за собою. Потім вирішив, що варто.

 — Ось через таких, як ти, цивілізація й не розвивається! 

— А через таких, як ти, консерви доводиться їсти холодними, поки ми слухаємо дуже доречну лекцію про раціональне харчування 

— Яку ще лекцію?! 

— Ту, яку ти зараз читаєш.

Ігор ображено глянув на решту присутніх, шукаючи бодай одного свідка свого морального тріумфу. Свідки виявилися ненадійними: Марк уже займався спорядженням, Олена перевіряла сумку, а Гнатенко зосереджено оглядав банки, ніби від цього залежала доля всієї операції.

— Мамо, дай я щось поріжу! — раптом попросив Іван.

Він виринув біля столу, наче весь цей час чекав слушної нагоди, і потягнувся до кухонного ножа.

— Ти? — Толик підняв брови. — А що саме? 

— Хліб! Я покришу його на сухарі. Або на кубики. Або на сухарики кубиками! 

— А різницю між ними ти вже встановив?

Іван серйозно замислився. 

— Сухарики кубиками будуть акуратніші.

Ігор одразу пожвавішав. 

— О! Нарешті людина, яка розуміє важливість точності! 

— Ти тільки не підбурюй його, — попередив Толик. — Бо зараз він почне сортувати крихти за розміром, а ми вечерятимемо на Новий рік. 

— Не слухай його, Іване, — поважно сказав Ігор. — Точність — основа будь-якої серйозної справи. 

— Ага, — кивнув Толик. — Особливо коли серйозна справа — нарізати хліб.

Іван уже взявся за ніж, але раптом зупинився й глянув на Світлану. 

— Мамо, а можна?

Світлана подивилася на ніж, на хліб, потім на сина. 

— Можна. Тільки повільно й обережно. І слухай Толика.

Іван одразу заспокоївся й узявся до роботи з виглядом людини, якій щойно доручили надзвичайно важливу державну місію.

— Бачив? — пошепки сказав Ігор Толикові. — У людини є довіра керівництва. 

— У людини є мама, — відказав Толик. — А це, я тобі скажу, значно серйозніша інстанція.

Іван почув останні слова й задоволено всміхнувся: 

— Отож.

Толик подивився на нього, зітхнув і посунув ближче дерев’яну дошку. 

— Ріж, стратег. Тільки пальці залиш при собі. 

— Я обережний! 

— Усі так кажуть до першого пальця.

 — Толику! — докірливо озвалася Світлана.

— Що? Я ж не кажу, що він його відріже. Я кажу, що пальці треба берегти. У нас їх і так на всіх обмаль. 

— У нас їх рівно стільки, скільки треба, — серйозно відповів Іван, продовжуючи методично м’яти залишки хліба ножем.

Ігор пирснув. Толик кілька секунд дивився на хлопця, тоді похитав головою. 

— От скажи мені, Світлано, як ти його виховала, що він на будь-яку дурницю має готову відповідь? — Я його не виховувала на відповіді, — сказала вона, помішуючи воду в каструлі. — Я його виховувала на добру людину. 

Іван тим часом продовжував кромсати хліб. Кубики виходили різних розмірів, деякі розсипалися на крихти, але хлопець працював із такою зосередженістю, ніби від геометрії кожного шматочка залежав успіх майбутньої операції.

Коли він закінчив, то гордо підсунув дошку матері. 

— Готово!

Світлана оглянула результат. 

— Молодець, Іване.

Він розцвів. 

— А я казав, що вмію! 

— Ніхто й не казав, що не вмієш, — озвався Толик. — Ми просто не знали, скільки часу це займе. 

— Толику, — попередила Світлана. — надлишок слів може компенсувати нестачу провізії.

Вона рішуче поставила каструлю на буржуйку. Останнє зауваження трохи остудило перепалку - всі розуміли, що сперечатися з кухарем собі дорожче.

— Усе. Квасолю трохи додамо в юшку для густоти, тушонку розведемо гарячою водою, а хліб підсушимо. Ігорю, якщо маєш сили сперечатися, маєш сили й допомогти.

Ігор аж підстрибнув від несподіванки. 

— Я ж не сперечався. Я проводив консультацію з продовольчої безпеки. 

— Тоді проконсультуйся з дровами, — сказав Толик і простягнув йому кілька полін.

— Це зловживання моїми інтелектуальними ресурсами. 

— А ти їх бережи. Раптом знадобляться, коли квасоля почне діяти.

Ігор глянув на нього з образою, але дрова взяв. Невдовзі в кімнаті запахло гарячою м’ясною юшкою, підсмаженим хлібом і сушеною цибулею. Після кількох діб страху, сирої води й виснажливих переходів цей запах здавався майже святковим.

За столом усі спершу їли мовчки. Втома й голод виявилися сильнішими за суперечки. Ігор спорожнив миску першим, провів ложкою по дну й подивився на каструлю. Толик помітив це, але нічого не сказав. Лише повільно підсунув Ігореві банку квасолі. Ігор глянув на неї, потім на Толика.