Глава 19. Тінь на порозі

— Я так більше не можу! — схопившись за живіт, заволав Ігор.

— Що таке, дитинко… — Світлана жартома пригорнула його й почала лагідно гладити по голові.

— Я й так на апетит ніколи не скаржився, а з цими нервами скоро живіт до спини прилипне… — якось по-дитячому, майже хнюпаючи носом, відповів той.

— Мамо! — Іван аж підстрибнув на місці. — Ти нічого не переплутала? Твій син — це я!

— Так, синку, іди до мене, — і вона іншою рукою обняла Івана.

— Так, я не зрозумів, а де моя порція! — одразу загундосив Толик.

— А свою порцію ти ще не зварив.

Схоже, напруга останнього часу била по нервах усім присутнім. Цей несподіваний прояв материнської ніжності, якого від Світлани ніхто не очікував, викликав миттєву розрядку. Усі спочатку посміхнулися, а за мить кімнату заповнив щирий, голосний сміх.

— Вибачте, що доїв залишки борщу, — витираючи сльози від сміху, промовив Гнатенко.

— Сміх сміхом, проте Ігор правий — нам не завадило б поповнити енергетичні запаси тіла, — Олена нарешті висловила думку, яка турбувала всіх присутніх.

— Тоді ви тут порпайтеся, а ми з Толиком спробуємо щось зварганити, — мовила Світлана.

— Мамо, я теж вмію різати овочі! — Іван тут же підхопився, йорзаючи наче дзиґа.

— Та в нас овочів нема… — вставив Толик.

— Нічого, йому також робота знайдеться.

Вони разом вийшли зі сховища, щільно притуливши за собою двері.

Решта четверо зібралися навколо столу. З підвалу, де вони стояли над старовинними сувоями, зникли останні залишки протягу. Навіть пил у повітрі, здавалося, завис у нерухомості.

Ігор іще раз прочитав уголос латинсько-слов’янські рядки про «голос Хтоноса», після чого в кімнаті запанувала тиша особливого ґатунку — не порожня, а густа, заповнена чиєюсь присутністю. З кутків підземелля, з-поміж тріщин у цегляній кладці монастирських часів виривалися ледь помітні, нестійкі прояви аномалії: повітря дріботіло, мов над розпеченим асфальтом, а в роті з'явився присмак озону та солодкуватого, злежаного вогкого вапна.

Проте Хтонос не нападав. Він не випускав чорних кабелів, не вивергав сліпучих синіх променів. Він просто... прислухався.

— Він не спить, — тихо промовила Олена, не зводячи очей із пожовклого пергаменту. — Він чекає.

— Усі чекають, — відгукнувся Гнатенко, поправляючи гасник-ліхтар, ґнотик якого раптом почав тьмяно блимати без жодної видимої причини.

— Резнік ззовні теж не поспішає. Ви ж помітили? Ані штурмовиків, ані сканерів над парком. Вони просто оточили периметр і дали нам спокій.

— Бо їм потрібні ми, — сказав Марк. Він присів біля карти, проведеної на грубому папері п'ятсот років тому. — Вони мають цифрову модель, мають комп’ютери, але не розуміють, на чому стоїть їхня власна мережа. Це вони змусили Анну підкинути нам теку, бо знали: ми підемо сюди. Резнік хотів, щоби ми зробили для них брудну роботу.

— Тобто ми зараз працюємо на Резніка? — Ігор щосили грюкнув рукою по столу. — Може, тоді просто спалимо ці папери й заберемося звідси?

— Якщо ми їх спалимо, ми так і не дізнаємося, як це зупинити, — мовила Олена, підходячи ближче. — Ми залишимося сліпими.

І саме в цю мить із непроглядної темряви далекого кутка підвалу безшумно вийшла тінь. Усі одночасно повернулися.

Це був кіт. Той самий, якого вони вже бачили в лавці «Раритет». Проте тепер у ньому залишилося ще менше ознак від живої істоти. Його чорна шерсть здавалася розмитим димом, контури тіла ледь помітно дріботіли, мов зображення на розфокусованому екрані, а в заплющених напівнеживих очах спалахував той самий знайомий, тьмяний цифровий відблиск.

Він з'явився нізвідки — просто виріс із напівтемряви підвального кутка, не залишивши жодного звуку кроків на сухій цегляній крихті.

— Знову він... — прошепотів Ігор, мимовільно задкуючи за спину Марка. — Він не справжній...

Кіт повільно підійшов до стелажа, на якому лежали розгорнуті карти, і легко, беззвучно вискочив на дерев'яну полицю. Він сів, випроставши спину, й уставився на Марка та старовинні сувої. Вуха тварини-привида злегка здригалися, повертаючись точно в бік того, хто починав говорити.

— Подивіться на нього, — тихо мовив Марк, відчувши, як по спині пробігає мороз. — Він реагує на наші голоси.

— Це не кіт, — Гнатенко підніс ліхтар ближче. Жовтогаряче світло полум'я пройшло крізь напівпрозоре тіло істоти, висвітивши всередині сірого туману лише дрібні, мерехтливі вузлики світла. — Це мережевий фантом. Хтонос або Резнік пустили сюди свою «нитку». Вона матеріалізується там, де є напруга.

Марк зробив крок уперед і обережно простягнув руку до кота. Рука пройшла крізь щільне, вистуджене повітря — тварина на секунду розпалася на чорні пластівці туману, а потім знову зібралася на сусідньому виступі віконної рами. Вона навіть не кліпнула.

— Якщо це передавач, то він має щось передавати, — сказав Ігор. — Звук, зображення, бодай сигнал про нашу присутність.

— А якщо він просто відлуння мережі? — заперечив Гнатенко. — Відображення того, що тут колись відбувалося?

— Тоді він не мав би реагувати на нас, — відказав Марк.

Він знову подивився на кота. Той сидів нерухомо, але його контури ледь помітно тремтіли, ніби зображення не встигало за рухом навколишнього повітря.

— Перевіримо.

Марк підняв руку й повільно провів нею перед котячою мордою. Жодної реакції. Тоді клацнув пальцями біля самого вуха. Кіт навіть не ворухнувся.

— Не чує? — прошепотіла Олена.

— Або не так, як ми, — відповів Марк.

Він нахилився до столу, взяв клаптик паперу й написав на ньому кілька слів. Потім повернув аркуш написом до себе, так, щоб кота з того боку не було видно, і мовчки показав запис Ігореві.

Той прочитав і ледь помітно кивнув.

— Тепер скажи це вголос, — попросив Марк.

Ігор глянув на кота.

— У підвалі холодно, а бульйону залишилося на две миски.