Глава 18. Місто, якого ще не було

Головний корпус зустрів їх запахом старого дерева, вапна й пилу. Вхідні двері давно були вибиті. За ними тягнувся широкий коридор із високою стелею, на якій ще збереглися залишки вицвілого орнаменту.

Лікарня наче застигла. Ні слідів бою. Ні розбитих камер. Ні чорних кабелів. Ні лазерних міток. Хтонос справді не заходив сюди. Марк кілька разів озирнувся. Нічого. Навіть звичного болю в мізинці не було.

— Дивно, — неначе прочитавши думки Марка, сказала Олена. 

— Що саме? — запитав Толик. 

— Усе.

Вона провела долонею по стіні, змахнувши шар пилу. — Тут наче нічого не працює. Ніби ми опинилися в місці, про яке місто забуло. — І це добре, — відгукнувся Ігор. 

— Можливо, — сказала Олена. — А можливо, навпаки.

Марк не втручався. Йому теж здавалося, що вони перейшли якусь межу. Позаду залишилися кабелі, голоси зниклих і попередження Сергія Івановича. Тут не було нічого. Та тиша не заспокоювала. Вона лише нагадувала про те, що вони досі не розуміють, із чим мають справу.

Вони рушили далі. На другому поверсі знайшли кімнату, де колись, очевидно, зберігали документацію. На дверях ще залишалася металева табличка: АРХІВ. ТЕХНІЧНИЙ ВІДДІЛ.

— От і наша буржуйка, — сказав Толик. Марк подивився на нього. — Ти хочеш розпалити піч серед паперового царства? 

— Я хотів сказати, що тут є стіл.

Толик відібрав каструлю в Івана та поставив її на стару стільницю. 

— Але якщо треба, я можу подумати. 

— Не думай, — сказала Світлана. 

— Добре.

Вони засміялися. Тихо. Майже пошепки. Наче боялися, що лікарня почує. Толик зі Світланою почали мостити імпровізоване вогнище із залишків старих дерев'яних полиць, щоб розігріти залишки борщу. Іван, відчувши невеличке послаблення напруги останнього часу, просто рухнув на старий шкіряний диван у кутку кімнати й втомлено прикрив очі.

Марк зняв із плеча теку, яку підібрав у кабельному підвалі. Досі не було нагоди як слід розібратися з її вмістом. Під час утечі він лише перевірив, чи документи не загубилися, а потім зосередився на тому, щоб вивести всіх живими.

Тепер він поклав теку на стіл і розстебнув застібку. Усередині лежали схеми, креслення, кілька аркушів із дрібними записами та копії документів. Частина паперів була пожовкла, інші виглядали значно новішими. На деяких сторінках виднілися знайомі символи.

Марк почав переглядати їх одну за одною. На третьому аркуші завмер. П'ять точок. П'ять вузлів, з'єднаних лініями. 

— Ось воно.

Олена з Ігорем підійшли ближче. 

— Що? 

Марк розправив аркуш на столі. 

— Поглянь. 

Вона нахилилася над схемою. Контур був нерівним, а лінії місцями губилися серед дрібних позначок. Проте сама структура здавалася знайомою.

 — Це ще одна карта міста з точками? — запитала вона. 

— Схоже… 

— Почекайте! — втрутився Ігор. — Цей варіант не відповідає попередньому, який ми бачили серед документів Резніка. 

— Точки ті самі. — Марк провів пальцем по першій точці. — Головний поштамт, вокзал, лавка “Раритет”... 

— Так то воно так, але придивіться на саме місто!

Вони схилилися над картою. 

— Місто як місто… 

— Ні, Ігор правий! — Олена показала на кілька квадратів, що позначали старі квартали. — Ця ділянка тепер перетворена на зовсім інші масиви. Тут немає нових розв'язок. 

— Тобто, карта не сучасна? — невпевнено спитав Марк. 

— Якість та витертість паперу, наявні зображення свідчать, що це дореволюційні часи! — впевнено заявив Ігор. 

— Тобто, наші уявлення про все, що пов’язано з департаментом реновацій та безпосередньо Резніком, були трохи помилковими… — Олена навіть закусила губу.

Марку одразу пригадалися слова Сергія Івановича, які лунали в технічному тунелі: Не ламайте точки. Не активуйте. Не відновлюйте.

— Марку? — Олена торкнулася його плеча. Він повернувся до неї. — Ти про щось подумав. 

— Згадав слова Сергія Івановича. 

— Про точки? 

— Так.

Марк перевернув аркуш. На звороті були ще кілька позначок, але пояснень не знайшлося. 

— Тут немає відповіді, — сказав він. — Тільки схема. 

— Можливо, інші документи щось пояснять.

Він продовжив переглядати теку. На наступних сторінках були фрагменти креслень, таблиці з незрозумілими позначками й символи, які повторювалися в різних місцях. Складалося враження, що матеріали збиралися докупи для відновлення давно забутої картини. 

— Хтось давно шукав відповіді, — промовив Марк. 

— Анна? — запитала Олена. 

— Можливо. Але я не знаю, кому належали ці документи й навіщо їх зібрали. 

— Де ти знайшов ці папери? — Ігор перетрусив теку, впевнившись, що всі наявні документи вже перед ними. 

— На місці, де стояла Анна. 

— То це вона їх загубила? — спитала Олена. 

— Гадаєш, Анна отак просто розкидається подібними ключами? — Ігор насупився. — Радше підкинула! І чи можна їм вірити — оце основне питання…

Раптом усі застигли, почувши голос. Не з кабелів. Не зі стіни. З коридору. 

— Ви хто?

Усі одночасно повернулися. У дверях стояв чоловік. Літній, але ще міцний. У старій темній куртці, з довгим сивим волоссям, яке він збирав гумкою на потилиці. В одній руці він тримав металеву кружку. Він дивився на них без страху — швидше з втомленою цікавістю. 

— А ви хто? — запитав Толик, намагаючись роздути імпровізоване вогнище під каструлею. 

Чоловік перевів погляд на каструлю, з якої йшов приємний пряний дух. 

— Залежить. 

— Від чого? 

— Від того, чи це справжній борщ, а не сухпайкова баланда.

Тишу розірвав Іван, який різко підхопився зі шкіряного дивана: 

— Справжній! Самий найсправжнісінький! Мама готувала! 

Чоловік уперше всміхнувся, і на його обличчі розгладилися глибокі зморшки. 

— Тоді, мабуть, можна знайомитися. — Він сміливо зайшов до кімнати. — Мене звати Віктор Гнатенко.