Глава 17. Те, що вони тримали

• Двері кабельного підвалу тріщали під ударами.
• Анна стояла в центрі приміщення, її лазерний дальномір залишав на бетоні обвуглені смуги, а «затемнені» вже майже проламали барикаду з залізних шаф. Світлана стискала свій важкий залізничний важіль, Толик із розвідним ключем закривав собою сполотнілого Ігоря, а Марк намагався відтягнути Олену та Івана до заднього виходу.
• Ще один удар.
• Залізні шафи здригнулися.
• — Вони зараз увійдуть! — крикнула Світлана.
• Вона не встигла договорити, як барикада з залізних шаф рухнула під натиском затемнених. Здорові чоловіки непоспішаючи проходили в середину приміщення й вишиковувалися в ряд біля дверей. Всі майже однакові, вдягнені в фірмовий одяг бюро реновацій, із однаковими жовто-чорними касками на головах, однаковими ломами у руках та чорними пустими очима… Саме їхня повільність та своєрідне умиротворіння лякали більше, ніж раптовий напад. Всі розуміли, що сил побороти отакий згуртований стрій просто немає.
• — Ха-ха-ха, — без єдиної посмішки на обличчі ледь гучно промовила Анна, стаючи перед монолітною стіною затемнених. — Ваша пісенька добігла кінця. Вперед!
•  Сама вона зробила перший крокі згуртований стрій, піднявши ломи вгору, майже нога в ногу рушив за нею. 
• Зненацька усе зупинилося. Червоні промені сканерів просто одночасно згасли. Загін штурмовиків застиг із піднятими ломами, наче поламані манекени. Анна повільно опустила руки вздовж тулуба. Її матово-чорні очі на секунду втратили цифровий блиск, ставши порожніми й скляними.
• Вона зробила один хаотичний, судомний крок назад, розвернулася й монотонним, механічним кроком пішла геть у дим.
• За нею, вишикувавшись у похмуру колону, безшумно рушили «затемнені». Вони просто пішли. Спереду лунав лише тріск зламаних кабелів та сичання гарячого силікону.
• — Що... що це за бійня навиворіт? — хрипко мовила Світлана, не опускаючи важеля. Руки в неї тремтіли. — Чому вони припинили?
• — Резнік отримав те, що хотів? Чи комутатор вигорів? — Толик важко дихав, обтираючи піт і сажу з чола.
• — Ні, — прошепотів Марк, дивлячись у темний отвір розтрощених дверей. — Вони не зламані. Вони просто отримали наказ відступити.
• Він замовк.
• — Нас чомусь не захотіли вбивати, — чи то спитав, чи то припустив Ігор.
• Запитань було більше, ніж повітря в чадному підвалі. Олена мовчки притискала до себе переляканого Івана, який усе ще стискав у кулаках алюмінієві вушка від розчавленої каструлі.
• — Без різниці! Нам треба звідси забиратися, поки він не змінив рішення, — мовила Світлана.
• Вона ступила до темного кутка, де під шаром старого ганчір'я та іржі вгадувалися масивні чавунні дверцята.
• — Це старий технічний тунель. Він іде паралельно міській каналізації, під фундаментом будівель ще царської забудови. Там немає сучасних кабелів.
• Толик навалився плечем. Заіржавілий засов із моторошним скрипом піддався. Один за одним вони пірнули в чорний, прохолодний зів підземелля. 
• Марк відходив останнім, уважно вдивляючись у просвіт виламаних дверей. Зненацька його погляд привернув увагу якийсь пакунок. Він лежав саме там, звідки Анна кидала в них свої болючі слова та чиркала стіни лазерним дальноміром. Він швиденько схопив знахідку — це була тека з якимись документами. Іще раз глянувши в просвіт, де ще півгодини тому були двері, спустився слідом за іншими.
• Тунель зустрів невеличку команду важкою, слизькою тишею. Тут пахло не міським зливом, а чимось значно старішим — вологою глиною, злежалим вапном і дріжджовим солодкуватим душком гниття.
• Перші пів сотні метрів вони йшли в повній темряві, присвічуючи лише тьмяним ліхтариком, який Толик витяг із кишені.
• Але чим глибше вони занурювалися під центральні квартали, тим дивнішим ставав простір.
• Це починалося непомітно. Старі телефонні та силові дроти, які гірляндами звисали зі стелі, більше не були мертвими. Вони рухалися.
• Не від вітру — вітру тут не було. Дроти повільно, майже невидимо для ока, вигиналися в бік людей.
• — Не чіпайте стіни, — тихо мовив Марк.
• Його мізинець, де колись була обручка, пекло глухим, пульсуючим болем, хоча самого металу вже давно не було.
• — Воно реагує на нас.
• Ігор ішов у самому центрі групи, вчепившись у куртку Толика. Його дихання було поверхневим і прискореним.
• Раптом він зупинився.
• — Ви це чуєте?
• — Ігоре, іди, не зупиняйся, — мовила Олена.
• — Ні. Послухайте...
• Він нахилив голову.
• — Воно шипить.
• З глибини цегляної кладки, з-за тріщин і чорних вузлів кабелів лунав звук.
• Це не був гул струму. Це був багатоголосий, розмитий шепіт — тисячі сухих, шелестячих голосів, які накладалися один на одного, створюючи білий шум.
• «...розподіл... вузол три... не вимикайте...»
• «...де мама?.. тут темно...»
• «...помилка чотириста чотири...»
• Олена стиснула руку Івана. Марк не відповідав. Він уже зрозумів: це були голоси тих, хто зник у місті за останні п'ятнадцять років, зниклі безвісти,
• люди, які провалилися в колектори, пропали в підземних переходах, не повернулися додому після підключення до мереж Резніка. Схоже, Хтонос перетравлював їхні відлуння. Перетворював спогади на статичну напругу стін.
• — Марку… — перервав його думки голос, що пролунав біля самого вуха. Знайомий. Втомлений. Хрипкий.
•  Марк закляк. Серце впало кудись у холодну порожнечу.
• — Сергію Івановичу?..
• Він повернувся до темної ніші в стіні. Звідти стирчав пучок іржавого дроту.
• Дроти сіпнулися. Повільно склалися в подобу людського профілю.
• — Марку...
• Тепер голос був виразніший.
• — Не ламайте точки...
• Марк зробив крок уперед.
• — Ви де?
• Дроти затріщали.
• — Ви не розумієте...
• Пауза.
• — Вони тримають...
• Ще одна хвиля статичного шуму.
• — Якщо вони впадуть... єство прокинеться повністю...
• — Про що ви? — Марк уже кричав. — Які точки? Що вони тримають?
• — Не ламайте...
• Профіль затремтів.
• — Не ламайте...
• — Хтонос — це Резнік? — крикнув Марк. — ЩО ЦЕ ТАКЕ?!
• — Марку, ні!
• Олена схопила його за руку й силою смикнула назад. У ту ж мить пучок дротів у ніші вибухнув сліпучим синім спалахом. Голос Сергія Івановича розчинився в пронизливому ультразвуковому писку. Зі стелі сипнулася суха штукатурка.
• — Біжимо! — закричала Світлана.
• Вони рвонули вперед крізь вузький тунель. Голоси в стінах злилися в єдиний волаючий гул. Кабелі над головами пружинили й билися об цеглу, наче чорні змії. Повітря стало настільки густим від озону, що кожне дихання обпікало легені. Це була не просто втеча. Це було відчуття, що вони біжать по стравоходу гігантської підземної істоти, яка щойно прокинулася й намагається перетравити чужинців.
• Попереду показалося слабке сіре світло. Підйом нагору був судомним. Толик та Марк вибивали іржаві решітки колекторного колодязя майже в повній темряві. Команда нарешті потрапила на свіже повітря.
• Коли Ігор останнім вибрався на поверхню й з гуркотом закрив чавунну кришку, тунель знизу відповів глухим, зітхаючим ударом. Хтонос відступив назад у глибину.
• Накрапав передсвітанковий дощ. Вони стояли на мокрому, витоптаному пустирі за межами житлових масивів. Прямо перед ними, за високим парканом із виплавленого царського заліза, виростали похмурі, монументальні силуети. Стара губернська психіатрична лікарня кінця XIX століття. Вона стояла в тумані, як величезний готичний корабель із темної червоної цегли: стрільчасті вікна, масивні контрфорси, високі димарі та вікові дуби, що обступили корпуси. І головне — тут панувала абсолютна, кришталева тиша. Ані гулу високовольтних ліній. Ані сичання лазерів.
• Ані шепоту в стінах.
• Синяві мережива сканерів Резніка, які висіли над містом на сході, тут, біля межі лікарняного парку, просто обривалися й гасли в передсвітанковому тумані.
• Толик втомлено опустився на вологу траву, прислонившись спиною до залізних ґрат. Світлана опустила важіль. Ігор здригався від кожного шелесту листя. Олена мовчки пригорнула до себе Івана.
• Марк дивився на темний третій корпус лікарні. Під курткою важко тиснула тека, яку він підібрав у підвалі. Йому так і кортіло полізти в знайдені документи — може саме там їхній порятунок. Але зараз їм усім потрібен був бодай один подих безпеки. Марк уже хотів сказати, що треба заходити всередину, коли звернув увагу на хлопчика.
• Іван. Попри весь жах утечі, вузькі колектори й дикий біг підземним тунелем, хлопець усе ще міцно притискав до грудей погнуту алюмінієву каструлю. Вона була побита, замазана кіптявою, але накривка залишалася щільно притиснутою забрудненими пальцями хлопця.
• — Іване...
• Хлопець підвів голову.
• — Ти тягнув її через увесь тунель?
• Іван витер перемазаний сажею ніс рукавом.
• — А що?
• Він трохи підняв каструлю.
• — Толик казав, що це на чорний день.
• Потім насупився.
• — Та й... там ще на дні трохи залишилося. — Іван глянув на місто. — Не віддавати ж усе цій цифровій потворі.
• Світлана раптом не стрималася й тихо, майже беззвучно розреготалася.
• Це був перший живий, неконтрольований сміх за останні кілька діб.
• Олена всміхнулася крізь сльози й дбайливо погладила Івана по засмальцьованому волоссю.
• — Правильно, Ваню. — Вона глянула на каструлю. — Борщ — це наш стратегічний запас.
• Толик поплескав хлопця по плечу.
• — Молодець, малий. Зайдемо в корпус, знайдемо якусь буржуйку чи цеглу — розігріємо усім по ложці.
• Марк усміхнувся. Вперше за багато годин. А потім подивився на лікарню.
• Посмішка зникла.
• — Ходімо.