Глава 16. Сигнал із минулого

У підвалі вони нарешті зупинилися. Не тому, що було безпечно. Просто далі бігти вже не було куди. Світлана відібрала в Івана алюмінієву каструлю з залишками борщу й поставила на старий телеграфний стіл. Вона обережно зняла кришку, від чого в холодному підвалі одразу розлився густий запах буряка, перцю й розвареного м'яса.

Ігор відреагував першим.

— Їсти!

Він сказав це так категорично, ніби оголошував аварійне розпорядження.

— Спочатку перевіримо лінії, — відповів Марк, розкладаючи на столі шматки старого кабелю.

— Ні. Спочатку їсти, - насупився той.

— Ігорю...

— Я голодний.

Він дивився на каструлю так, наче в ній лежало останнє відоме людству джерело енергії.

— Я з ранку нічого нормального не їв. У мене шлунок уже сам себе реставрує.

Світлана ледь усміхнулася.

— Сідай, реставраторе. Тобі першому.

Вона налила йому повну металеву кружку, поклала зверху шматок м'яса й одну з останніх реберних кісточок.

Ігор схопив кружку обома руками.

— А нам? — спитав Іван.

— Усім буде.

— І Толику?

— Звісно. 

— Він багато їсть. це вже буде двічі, — буркнув він.

— Я сантехнік. У мене підвищена витрата енергії.

— Не бачу такого пункту в регламенті.

— Іване, — суворо сказала Світлана, — він важить як дві твої каструлі.

Толик, який саме намагався притиснути залізною рейкою нижню засувку, озирнувся.

— Прошу не применшувати мою інженерну масу.

Ігор уже сьорбав борщ, не чекаючи, поки він охолоне.

— Гарячий, — видихнув він.

— А ти думав, що буде?

— Не знаю. Але я готовий був обпектися.

Іван підсунувся ближче до каструлі.

— Мені з ребром.

— Тобі з ребром не можна.

— Чому?

— Бо ти потім кістку загубиш.

— Не загублю.

— Ти минулого разу ложку загубив.

— То була інша ложка.

Толя тихо пирхнув.

Світлана налила Іванові, потім собі. Толик нарешті відпустив рейку, сів на перевернутий ящик і простягнув руки за своєю порцією.

Марк навіть не підвів голови.

— Я не буду.

Олена теж похитала головою.

— Я також.

Світлана подивилася на них поверх кружки.

— Ви обоє зараз їсте.

— Пізніше, — сказав Марк. — Треба перевірити кабельні вводи.

— Пізніше може не настати.

Марк на секунду завмер.

Олена поклала долоню на стару телеграфну схему.

— У нас ще є чотири хвилини, якщо вони справді вже пробиваються через вестибюль.

— Три, — виправив Марк.

— Тим більше.

Світлана нічого не сказала. Просто поставила дві повні кружки поруч із ними на стіл.

— Коли закінчите рятувати Старе місто, воно вже охолоне.

Марк хотів заперечити, але запах борщу знову піднявся в холодному повітрі.

Він на мить прикрив очі.

Потім узяв кружку.

— П'ять ковтків.

— П'ять, — погодилася Олена.

Вони їли прямо над розкладеними схемами.

Ігор їв найшвидше. Він уже встиг очистити ребро від м'яса й тепер тримав кістку двома пальцями, уважно оглядаючи її, наче це був рідкісний археологічний артефакт.

— Ідеально, — пробурмотів він.

— Що саме? — запитав Толик.

— Усе.

— Конкретніше.

Ігор ковтнув.

— Сіль. Кислота. Жир. Температура. М'ясо не розварене до каші, але й не жорстке. Це... це взагалі незаконно добре.

Толик серйозно кивнув.

— Правильна гідравліка.

— Яка ще гідравліка?

— Потік смаку, — пояснив Толик. — Вхідний опір мінімальний. Віддача максимальна.

Іван закотив очі.

— Ви обоє ненормальні.

— Їж, — сказала Світлана.

На кілька хвилин у підвалі стало майже по-домашньому.

Гарячий буряк, жир із реберець, оцет і сушений чебрець перебили запах старого заліза, пилу й сирої цегли. Навіть важкий гуркіт десь нагорі ніби відсунувся кудись далеко.

Ігор перестав стискати плечі. Іван більше не стежив за дверима. Толик повільно доїдав, час від часу поглядаючи на Світлану поверх металевої кружки.

Олена сиділа поруч із Марком, тримаючи свою порцію обома руками.

— Давно я так не їла, — тихо сказала вона.

Марк кивнув.

Він дивився на пару, що підіймалася над червоною поверхнею борщу.

На кілька секунд це знову було просто життя.

Не Хтонос. Не Резнік. Не затемнені. Не оборона.

Просто люди, які сиділи в старому підвалі й їли гарячий борщ.

І, можливо, саме заради таких хвилин вони все ще трималися.

Світлана вже збиралася забрати каструлю, коли Марк раптом підняв голову.

Він прислухався.

— Тихо.

Усі завмерли. І тоді він зрозумів, що змінилося. Першим зник звук води. Марк помітив це не одразу. Ще хвилину тому десь під бетонною підлогою хлюпотіли старі труби колектора, у вентиляційних шахтах затихав підземний вітер, а за товстими дубовими дверима кабельного підвалу чулося розмірене тупотіння.

Тепер залишився тільки гул. Низький, майже нечутний для звичайного вуха, він ішов від стін, від здутої підлоги, від сухих розподільних шаф п'ятдесятих років. Він зливався в один протяжний, монотонний звук, від якого зуби починали боліти, а в скронях пульсувала тупа важкість. Наче під Поштамтом прокинувся гігантський, заіржавілий механізм, що повільно набирав оберти.

Марк стояв посеред підвалу, затиснувши в кулаку викрутку, і дивився на старі телефонні щити, вкриті чорною ебонітовою кіркою.

— Воно працює? — тихо запитав Ігор. Його голос тремтів, а руки судорожно бгали край засмальцьованого куртки.

— Поки що, — відповів Марк, не повертаючи голови.

— Це відповідь чи надія?

— Різниці зараз немає.

Світлана з гучним залізобетонним скреготом перекинула важкий мостовий ланцюг через залізні ручки вхідних дверей.

— Толику, тримай штангу!

— Тут! — Сантехнік підхопив товстий шматок залізничної рейки й із силою просунув його між стіною та засувом.